Родинне гніздо Шептицьких

Яворівський район Львівської обл.

У Прилбичах - близько 600 дворів. Будинки - як писанки, обійстя - наче на картинці (у різнобарв’ї квітів, з підстриженими екзотичними кущиками і травою). Колись ці землі належали Шептицьким і передавалися з покоління в покоління. Чимало прилбичан працювали в їхньому маєтку. Власниками села, зокрема, були батьки Митрополита -  граф Іван та графиня Софія (з дому - Фредро, донька відомого польського драматурга) Шептицькі, потім - брат Леон (Лев). Тут 29 липня 1865 року народився і жив Роман (церковне ім’я - Андрей) та його четверо братів (один з них - Блаженнійший Климентій). Збереглася крипта (капличка) з прахом родини. У 2001-му  навідувались з Польщі доньки Лева - Анна та Ізабелла. Як селяни бережуть пам’ять про відомих земляків? Що переповідають старожили, які працювали в родині Митрополита? Дізнатися про це кореспондент “ВЗ” поїхала у Прилбичі.

Куля застрягла у... гербі

Сільський землевпорядник Леся Михайлечко веде мене до крипти пам’яті. Розповідає, у батьків Митрополита майстром по дереву працював її дід Василь.

- Дід згадував, що господар був строгим, а господиня -  поблажливою. Щодня разом з дітьми ходили до церкви на вечірню Службу Божу. Перш ніж сісти за стіл - молилися, після трапези дякували Господу за їжу. Господарі дотримувались дисципліни. Привчали до цього дітей та робітників. Якщо сини провинилися (наприклад, не вчилися сумлінно), могли й обіду позбавити. Дід казав, на відпочинок Шептицькі їздили у Швейцарію. На роботу будь-кого не брали, лише здібних. Цінували “золоті руки”, платили добре і вчасно - не лише грішми, а й пшеницею, просом, сіном, соломою. Працівників добре годували. Та й дід (було йому 20 років) на роботу ходив із задоволенням. Різьбив дубові ручної роботи ліжка, рамки для ікон.

...За розмовою підходимо з пані Лесею до каплички. Обійстя прибирає 17-річний Дмитро Вороняк, син сільського голови. Важкі чугунні двері у дрібних дірочках. Що це? Виявляється, у 41-му радянські війська з дороги розстрілювали капличку. В родинний герб Шептицьких, що був на фасаді крипти, влучили три кулі (від двох - сліди, а третя застряг­ла і досі залишилася в ліпнині). Тепер на фасаді - копія герба, а напівзруйнований оригінал у роки Незалежності селяни перенесли у крипту. Біля дверей на плиті викарбувано імена похованої в нішах підвалу родини Шептицьких. Зокрема, діда Митрополита Петра, бабусі Терези Косецької, батьків Івана (він і побудував родинний склеп) та Софії, братів - Степана, Юрія, Леона, його дружини Ядвіги.

- У воєнні роки крипту перетворили на склад вибухівки, а при Союзі зберігали отрутохімікати (дуст), - каже Леся Михайлечко. - Тепер на великі релігійні свята відправляють Святу Літургію, крипту освячують місцеві священики. Опікуються нею, зокрема, сільський голова Роман Вороняк, парох новозбудованої греко-католицької церкви отець Андрій Стадницький.

Замість корчми — захоронка

Робота біля храму кипить - впорядковують подвір’я. Священик показує у церкві написану художником постать Анд­рея.

- Як тільки українського Митрополита Ватикан оголосить святим, цей храм буде називатися іменами Митрополита Андрея та Блаженнійшого Климентія Шептицьких, - говорить отець Андрій Стадницький. - Їхні предки походили з давнього боярського роду часів Галицького князівства. Присвоїв їм титул князь Лев — син Данила. Придбав Прилбичі греко-католицький єпископ Перемиський Атанасій (Афанасій) Шептицький у другій половині XVIII ст. Відтоді до 1939-го Прилбичі - родинне гніздо Шептицьких.

Ось що розповідали очевидці, які працювали в їхній родині. Сусід Шептицьких Русяк пропив все майно. Троє діточок голодували.  Софія Шептицька була чуйною жінкою і забрала дітей у свій дім, надала притулок та освіту. Молодший син працював у фільварковому будинку с. Дев’ятники, де Шептицькі також мали маєток. Його сестра після здобуття освіти пішла в монастир. А старший брат здобув освіту, фах кухаря і працював на кухні Шептицьких. Оскільки мав пільги на випас худоби на пасовиськах Шептицьких і тримав чи не найбільше стадо в селі, скуповував землі. 1947 року його як куркуля виселили до Сибіру. П’ять років тому у Прилбичі приїздила праправнучка одного брата,  цьогоріч - другого.

- Граф Іван Шептицький, - продовжує священик, - ліквідував корчму у Прилбичах. В її приміщенні заснував захоронку і утримував на власні кошти. Там виховували дітей дошкільного віку. Пам’ятаю, односельчанка казала: “Нам подобалось ходити до захоронки, бо там смачно і ситно годували”.

Тим часом до церкви заходить жінка і несміливо підходить до нас.

- Я - Любов Юрас, - мовить. - Почула, що до Прилбичів журналісти з “Високого Замку” приїхали. Хочу розповісти те, що знаю від батька, вчителя історії місцевої школи Дмитра Бубіся (нині покійний. -В. Ш.). А це (показує на книгу) - написаний ним історичний нарис про Прилбичі.

Учитель багато цікавих фактів почерпнув з архівних документів, а потім виклав у монографії. Що саме?

У своєму маєтку Шептицькі перейшли до вільнонайманої праці. Для приїжд­жих слуг (коваля, стельмаха) збудували кілька двоквартирних та один чотириквартирний будинок. Кільком селянам виділив нові ділянки під садиби. У час депутатства Івана Шептицького у Галицькому парламенті йому вдалося домогтися будівництва кам’яної дороги від села. Це поліпшило сполучення Прилбичів з Яворовом та Судовою Вишнею.

У 1850-му Іван Шептицький відкрив у селі гуральню. Сільська громада спочатку противилася будівництву, бо водогін прокладали по громадських угіддях. Та коли гуральня запрацювала, і до дерев’яного жолоба з водогону постійно стікала вода, селяни зраділи, бо могли набирати її та поїти там худобу. Особливо було зручно взимку, коли вода у ставку замерзала. До того ж гуральня давала робочі місця. Проіснувала до осені 1944-го.

Лист до Гітлера

Софія Шептицька у монографіях згадувала, як чоловік казав: «Якщо я матиму кількох синів, хотів би, щоб один з них став уніатським священиком.., щоб міг стати єпископом і зреформувати руське духовенство». Однак коли у дев’ять років Роман (майбутній Митрополит Андрей) сказав, що хоче стати священиком, батько довго не давав синові згоди. Можливо, тому, що два перші сини — Стефан та Юрій — померли у дво- та 17-річному віці, і Роман був найстаршою дитиною в сім’ї. Не міг «переступити» через батькову заборону і терпеливо чекав на його благословення служити Церкві. Коли ж успішно закінчив університет, отримав благословення батька та Папи Льва VIII у Римі. У червні 1888-го вступає до монастиря у Добромилі, висвячується на священика й одержує ім’я Андрей. Першу Службу Божу у Прилбичах відправив 11 вересня 1892-го (у 27 років). Старожили згадували: прийшло так багато односельців із сусідніх сіл, що церква була переповнена. Усім хотілося подивитися на свого земляка у чині священика. Надавав Андрею Шептицькому величі і високий зріст.

У 1939-му у Пастирському листі Митрополит Андрей засудив протизаконні дії польського уряду щодо Православної церкви. 1942-го звернувся із Пастирським листом до своїх вірних під назвою «Не убий!» -  на захист євреїв. В роки німецької окупації допомагав багатьом з них, давав притулок у своєму палаці, монастирі. Іншим листом особисто звернувся до Гітлера з протестом проти гестапівського терору щодо євреїв. Після війни у столиці Ізраїлю Тель-Авіві українському Митрополитові зведено пам’ятник.

Андрей Шептицький заснував греко-католицьку Богословську академію у Львові, збудував чотири школи, дві духовні семінарії, фінансував навчання здібної молоді за кордоном, зокрема музичну освіту сестри Соломії Крушельницької, малярську школу Олекси Новаківського. Для селян заснував земельний банк, власний будинок віддав під лікарню, де збіднілих селян лікували безплатно. Заснував перший в Україні Націо­нальний музей і придбав для нього майже 15 тис. експонатів (лише приміщення коштувало 34 тис. доларів).

Востаннє Митрополит відвідав Прилбичі влітку 1939-го, де відправив Літургію. 1 листопада 1944-го на 79-му році життя помер.

Глянув в очі — і вона зрозуміла

- Від Івана Шептицького майно перейшло до сина Леона (Лева), - розповідає отець Андрій Стадницький. - До людей (як і батьки) Леон та Ядвіга ставились по-людськи. В останній день навчання кращим учням у школі вручали подарунки, а найуспішнішому випускникові — телятко.

Одного разу Лев мав із селянами конф­лікт. 1937 року задумав у центрі села обладнати ставок, аби гуральню краще забезпечити водою. Завіз дуби для будівництва, а територію позначив стовпцями. Оскільки водойма взимку не замерзала, жінки в ній прали, вимочували і вибілювали полотно, то  стовпці повикидали. Лев пояснював, що ці місця за документами - його власність. Але змирився і полишив свій задум. Казав: навіть подумати не міг, що громада буде противитись цьому будівництву.

- Мій дід, - розповідає Любов Юрас, - з Леоном був у добрих стосунках. Було це 25 вересня 1939-го. Дід запитав, чи не міг би Лев позичити йому корову. На що Лев відповів, щоб приходив, коли смерк­не, щоб люди не подумали, що панські маєтки розбирають. Принагідно поцікавився: «Відчуваю, скоро у Прилбичі руські прийдуть. Що думаєш, Михайле, як поведуться зі мною?». «Думаю, люди заступляться, нічого поганого про вас не скажуть. Ставитесь до них добре, роботу даєте, платню високу». А надвечір дід почув стукіт кінських копит на гостинці. Він до маєтку Шептицьких - а там люди із садиби вже виносять хто що може. «Бєрітє, ето всьо ваше», — кричав вояка. Спочатку несміливо, потім люди кинулися до стайні за худобою, до комори за зерном, ганялися з палицями за птицею. Прилбичанка, пригадую, розповідала: її мама, яка працювала в маєтку Леона, нав’язала у плахту подушок, постільної білизни. Виходить у сіни, а там - її господар. Леон нічого не сказав. Тільки подивився на плахту, потім - їй в очі. І жінка не витримала його погляду - віднесла награбоване назад у кімнату. Моя тітка Софія на подвір’ї Шептицьких викопала корч морозостійкої деревовидної піонії і посадила на своєму обійсті. Квітка (її можна розсаджувати насінням або гілочкою) прижилася і досі цвіте. Такі квіти я бачила і на клумбах прилбичан...

27 вересня 1939-го до церкви під час Служби Божої зайшли енкаведисти. Вивели до саду Леона, Ядвігу і священика. Наказали викопати яму і розстріляли. Ядвіга прихопила зі собою молитовник і вервицю. Все це знайшли у 70-х роках, коли двоє прилбичан вночі перенесли прах на сільське кладовище.

- А в 2004-му Леона з дружиною перепоховали у родинну капличку, - продовжує отець Андрій. - Того ж року антропологи ідентифікували останки і труни замурували в нішах.

23 червня 1941 року підрозділи саперного батальйону виїжджали з Прилбичів і підірвали маєток. Пошкодили частково, доруйнували згодом. У 2001-му з Польщі до села навідувались 83-річна Ізабелла та 90-річна Анна (доньки брата Лева). Вони розповідали: у маєтку зберігалися портрети родини, рукописи з XVI ст. (зокрема творів Олександра Фредра), альбом з переліком предків роду Шептицьких, колекція меблів і монет, художньої порцеляни, історичні експонати (гармати Середньовіччя, лицарське озброєння, шоломи, списи). Іван Шептицький мав велику бібліотеку (майже 4 тис. книг).

У селі хочуть відкрити музей Шептицьких, а колекція збіднена. Окрім фотографій, біографії родини, не вистачає її особистих речей. Якщо в людей  щось і зберігається, не вельми прагнуть про це говорити.

n Пам’ятний камінь на місці маєтку Шептицьких, де народився майбутній Митрополит.