Біла зірка
На сцену він вийшов маленьким хлопчиком. Щоб Ігорчика було краще видно із залу, його на стільчик поставили. А в залі — мама Марія і батько Йосип. Символічні імена.
Навчання у Радехівській музичній школі, яка тепер має ім’я Ігоря Білозіра. Перший створений ним тоді ансамбль, перші пісні. До них і до пізніших писав і музику, і вірші. Це потім, уже у Львові, у «Ватрі», коли щаслива доля звела його з прекрасними поетами — Богданом Стельмахом, а згодом — з Романом Кудликом, Петром Запотічним, Вадимом Крищенком, — пропонував їм написати вірші до тих перших пісень, залишивши тільки мелодію. Приміром, «Чарівний вінок» став «Надивлюсь на тебе» на Стельмахові вірші.
Львів, музучилище, консерваторія. Самодіяльний за статусом, а насправді високопрофесійний ансамбль автобусного заводу «Ритми Карпат». 25 червня 1979 року вони стають «Ватрою» Львівської філармонії. І почався злет, який за стрімкістю можна порівняти хіба що зі злетом буковинської «Смерічки» Левка Дутківського, Назарія Яремчука і Василя Зінкевича десятьма роками перед тими.
Як із рогу достатку, одна за одною вилітають у світи Ігореві пісні. Миттю стають суперпопулярними. Жартували, коли навіть увімкнути у розетку праску, звідти лунатиме «Пшеничне перевесло». А діапазон цієї мелодії, між іншим, — лише вісім нот. Вищий пілотаж композитора-мелодиста.
Гастролі — від Прибалтики до Середньої Азії і Далекого Сходу. Канада, Америка. Двічі «Ватра» побувала на війні в Афганістані. Виступали не тільки в Кабулі і Гераті, в гарнізонах, віддалених «точках», куди діставалися вертольотами, ризикуючи будь-якої миті бути збитими душманськими «стінгерами». З інструментів — гітара, сопілка, бубен.
Якось увечері на концерт «Ватри» в одному з гарнізонів прийшов солдат з віддаленої «точки». Виявилося, з одного з райцентрів Тернопільщини. Відпросився в командира на кілька годин, аби послухати «Ватру», українські пісні. Йшов через мінне поле і знав про це! Після концерту познайомилися. «Ватрівчани» записали на плівку його звуковий лист до рідних, земляків: «Я живий!». Через кілька місяців «Ватра» виступала в тому райцентрі, під час концерту розповіли про зустріч в Афганістані і на весь зал увімкнули ту плівку з голосом земляка. Зал плакав. Іще через півроку — знову концерт у тому містечку. За лаштунками до «ватрівчан» підійшов той самий солдат — живий-здоровий. Плакали разом.
Я мав щастя бути свідком репетицій, які проводив Ігор з «Ватрою» у філармонії, на записах у студії. Міг зупинити музику на другому-третьому такті: «Стоп! Ще раз!». Вимогливість — до кожної ноти, до кожного музиканта, незважаючи, чи це дружина, чи просто артист ансамблю.
Через його «Ватру» пройшли десятки музикантів і співаків. Але це був не «прохідний двір», а школа. З Білозірової «Ватри» починала свій злет у мистецтві найбільша серед естрадних ансамблів України кількість митців, удостоєних високих державних звань: четверо народних артистів України — сам Ігор, Оксана Білозір, Мар’ян Шуневич, Остап Стахів, п’ятеро заслужених артистів — Роман Цимбала, Орест Хома, Олег Кульчицький, Ігор Богдан, Марта Лозинська.
Мав я щастя бути свідком народження найбільшого дива, коли Ігор творив (саме так, а не — писав) музику. Ніхто, крім Бога, не знає, як це відбувалося, звідки бралося. На моїх очах музику до приспіву нашої з ним «Новорічної» він написав за три хвилини — «Сієм, сієм, посіваєм…». До всієї пісні — ще за десять. Ігор мав через неї в радянські часи клопоти — партійне начальство вважало «Новорічну» церковною колядою, а не авторською піснею на слова тодішнього студента факультету журналістики. Від розправи врятувало те, що музичний телефільм «Ватра» кличе на свято», де звучать і вона, і ще десять народних та авторських пісень українською мовою, двічі транслювало на весь Радянський Союз московське Центральне телебачення. Тоді ж було так: якщо Москва дозволила, значить, можна!
«Я — людина колективна», — казав. Любив добірне товариство гарних друзів, колег, побратимів. Кликав їх до себе додому навіть тоді, коли сідав за інструмент творити музику. Але іноді волів побути в такі години на самоті, особливо вночі.
Знаю точно, що не мав заздрісників та ворогів — відвертих і потаємних. Робити добро — для Ігоря було органічним. Радів не тоді, коли отримував подарунки, а коли сам робив їх комусь.
У нього було щось від Довженка, Рильського, Івасюка — рідкісна здатність любити, цінувати, берегти і творити красу. Якось непростої для Ігоря осені 1990 року ми несподівано навіть для самих себе рвонули вдвох на кілька днів у Карпати. На той час товаришували вже чимало років, але я був вражений, як зачаровано дивився Ігор на гірські вершини, на зелені смереки серед уже позолоченої ліщини, на широкий лет беркута у небесній височині, слухав перегук гірської річки. І розумів: у ці хвилини в ньому народжується Музика.
Він не доспівав своєї пісні. Але сказав нам дуже багато — не на одне життя вистачить. Його пісні — класика, золотий фонд української пісенної культури.
Убивць Ігоря Білозіра суд покарав. Але є ще вищий суд — Божий. Бо пісні вбити не можна, особливо, коли вона від Бога.
У липні 2000 року на сороковини Ігоря Білозіра на львівському стадіоні «Україна» відбувався концерт його пам’яті. Приїхали всі — від метрів до тих, хто зростав на Ігоревих піснях, кому він давав мистецьке благословення. Дійство тривало більш як шість годин і завершилося глибокої ночі. На фінал на сцену вийшли всі учасники. Раптом серед суцільної темряви, коли жодні птахи не літають, просто перед сценою в сліпучому сяйві прожекторів з’явився великий ширококрилий білий птах — не чайка, не сова, не лелека, а якась дивна, небачена ніде досі птиця. Під Білозірову музику вона широко кружляла на очах вражених артистів і тисяч глядачів, то ледь не черкаючи крилом трав’яного газону, то злітаючи вгору. Кружляла, аж раптом стрімко зникла у нічному небі, де сяяли високі білі зорі.
