Безглузда війна

Рішення про це визріло в Кремлі у листопаді того ж року. Та ще навесні тодішній глава радянського уряду О. Косигін на засіданні політбюро ЦК КПРС висловився проти такого кроку. Побувавши в Афганістані, головком Сухопутних військ генерал армії І. Павловський був категорично проти введення військ. Навіть голова КДБ Ю. Андропов казав тоді: «На нас неодмінно почеплять тавро агресора».

12 грудня 1979 року відбулося засідання політбюро щодо ситуації в Афганістані. І таки вирішили здійснити військове вторгнення в цю країну — «для надання інтернаціональної допомоги афганському народу». За це проголосували генсек Л. Брежнєв, секретарі ЦК М. Суслов, К. Черненко, О. Кириленко, Б. Пономарьов, голова комітету партійного конт­ролю ЦК КПРС А. Пельше, глава КДБ Ю. Андропов, міністри — закордонних справ А. Громико і оборони Д. Устинов, голова ради міністрів СРСР М. Тихонов, перший секретар ЦК компартії України В. Щербицький, перший секретар Московського комітету КПРС В. Гришин.

25 грудня на аеродроми Кабула і Баграма щотри хвилини почали приземлятися радянські військово-транспортні лі­таки. Вони доставили бійців спец­призначення головного розвіду­вального управління генерального штабу і бійців елітної 105-ї повітряно-десантної дивізії.

Цьому радів генеральний секретар Народно-демократичної партії Афганістану, голова революційної ради, прем’єр-міністр і міністр оборони Хафізулла Амін. Він не підозрював, що лише через два дні бійці спецпризначення за лічені хвилини візьмуть штурмом його палац, а самого Аміна знищать. Керівником Афганістану проголосив себе Бабрак Кармаль.

В Афганістан продовжували входити радянські частини і з’єднання — десантні, моторизовані, авіаційні, танкові, артилерійські. Добре оснащена армія, однак, не була готова до цієї війни, оскільки не мала жодних теоретичних і практичних знань про її особливості, як і про традиції і специфіку афганського народу. Гірськострілецькі частини, вишколені для воєнних дій в горах, були розформовані ще у 1950-х роках, і щойно 1983-го після перших гірких уроків і поразок радянських військ в Афганістані стали навчати десантників бойових дій в умовах гір і пустель.

Певно, престаріле кремлівське керівництво сподівалося, що відсталий Афганістан, де немає навіть залізниць, зробить під орудою СРСР стрибок з фео­далізму у соціалізм, як свого часу Монголія. Та не врахували такої обставини, як мусульманська релігія і вікові традиції, а також того, що за всю історію жодному завойовникові не вдалося підкорити Афганістан.

Радянська техніка не була готова до боїв у горах. 73-міліметрова гармата бойових машин піхоти через свою низьку скорострільність не могла вести ефективного вогню, і БМП ставали легкою мішенню для моджахедів. Довелося терміново ставити на ці мішені скорострільну 30-міліметрову гармату. Такими ж мішенями на вузьких гірських дорогах виявилися і танки, які, до того ж, загрузали на рисових полях. Тож вогневу підтримку піхоті забезпечували практично лише штурмовики Су-25 і ударні вертольоти Мі-24. Та з 1986 року США стали постачати повстанцям ракети класу «земля-повіт­ря» «Стінгер», які легко збивали ці гелікоптери та літаки.

620 тисяч військовослужбовців пройшли Афганістан, 160375 з них — з України. Це більше, ніж з усієї радянської Азії загалом і чверть від загальної кількості контингенту. 2376 синів Украї­ни загинули на тій війні… Втрати радянських військ становили 14453 особи — 4 генерали, 2129 офіцерів, 632 прапорщики, 11549 солдатів і сержантів, 139 службовців. Зникли безвісти і потрапили в полон 417 вої­нів. Тільки 119 з них були звільнені з неволі. 53753 воїни були поранені, контужені чи травмовані, 10752 стали інвалідами.

На війну в Афганістані СРСР витрачав щороку 3 мільярди доларів, ще 800 мільйонів — на підтримку кабульського режиму.

Трагедією стала та війна для афганського народу. Загинули мільйон двісті тисяч афганців — 9 відсотків населення країни.

Світ засудив радянську агресію в Афганістані. На знак протесту ряд західних країн на чолі зі США бойкотували ХХІІ Олімпійські ігри в Москві, проти СРСР було введено жорсткі економічні санкції.

Сенсу тієї війни не розуміли ні солдати, ні кремлівські вожді. З приходом до влади Горбачова вдалося змінити ситуацію, і 15 лютого 1989 року Афганістан покинув останній радянський воїн — ним став командувач військ контингенту генерал Борис Громов.