Вадим Мартинчик: «Я був «неопірений» молодик, якому одразу приліпили прізвисько «бандерівець»

Вадима Мартинчика (10.01.1934 — 1.09.2010) дотепер добре пам’ятають у системі «Динамо».

Він був багато років одним із керівників львівського товариства, а до того його знали як відомого плавця і ватерполіста, чемпіона і рекордсмена країни, члена збірної команди СРСР з плавання і водного поло, авторитетного тренера і арбітра, заслуженого тренера України, заслуженого працівника фізичної культури і спорту.

1 вересня минуло чотири роки, як він пішов з життя.

Недавно, при відзначенні столітнього ювілею львівського водного поло за присутності кількох поколінь динамівців, на фасаді Палацу спорту «Динамо» було відкриту пам’ятну дошку, присвячену Вадиму Мартинчику авторства художника Володимира Сколоздри та скульптора Ярослава Скакуна.

Вадим Терентійович Мартинчик завжди мав що розповісти, адже на його очах і за його участі проминуло багато цікавих подій. Та була у його біографії одна сторінка, що притягувала своєю незвіданістю, над якою висів якийсь ореол таємничості: чому Мартинчик — чемпіон і рекордсмен країни, багаторічний член національної команди — так ніколи і не потрапив на Олімпійські ігри, про що мріють усі спортсмени. Колись він розповів мені усі перипетії своєї спортивної кар’єри, чому так сталося, що не потрапив на ці світового масштабу змагання. Саме його словами хочу передати оту сповідь, понад десять років тому розказану з явною ностальгією.

— Чи можете пояснити, чому так сталося?

— Тепер, за давністю літ, що минули, коли я повертаюся спогадами у ті часи, розмірковую, що, можливо, мав у небесній канцелярії персонального ангела, який тільки з відомих йому причин активно «втручався» у моє життя, влаштовуючи усілякі вибрики.

— А докази є?

— Почну з того, що я народився 10 січня 1934 року, день у день, що й наш перший президент Леонід Макарович Кравчук. Якщо пригадати, які метаморфози перейшла ця людина — від секретаря ЦК компартії до президента незалежної України — і скільки життєвих пригод випало на мою долю, можна замислитися, що над людьми, народженими у цей день, «встановлено» на небесах особливий контроль. А чого варта «операція» з прізвищем? Адже мого батька звали Терентій Трохимович Мартинчук (зауважте — закінчення теж на «чук»), а мені, коли виписували паспорт, замінили букву, і я став Мартинчиком.

— І все ж у молоді літа ви досить швидко пройшли шлях від новачка до майстра спорту з плавання. Що цьому сприяло?

— Плавати я навчився ще хлопчиком в уральській річці Сінарі, коли ми з мамою під час війни перебували в евакуації. Повернувшись до Львова, почав займатися у досвідченого тренера Сергія Федоровича Астремського, який, до речі, виховав і олімпійця 1956 року в плаванні брасом Фаріда Досаєва, відомого пізніше спортивного коментатора.

Тренування тоді не були аж надто обтяжливими, тому я пропадав з хлопцями ще й на футбольному полі. Дійшло до того, що коли влітку 1949 року я поїхав на ціле літо у Тернопіль, де у той час працював батько, і грав там у футбол, то мене запросили до збірної школярів області. У Києві на спартакіаді школярів республіки плавав за Львів, а грав у футбол за Тернопіль. Коли повернувся після канікул додому, продовжував футболити м’яча. Тривалий час майже щодня тренер заходив до нас, запрошуючи повернутися в басейн, поки не переконав. Мої фізичні можливості — високий зріст, широкі плечі, довгі руки — більше надавалися до води, аніж футбольного поля. Я швидко зростав у майстерності і в рік Олімпійських ігор 1952 у Гельсінкі став чемпіоном країни на дистанції 200 метрів. Минуло мені тоді тільки вісімнадцять.

— Чемпіон країни з кращим результатом сезону мав би їхати змагатися в олімпійському басейні?

- Це був перший виступ радянських спортсменів в олімпійських змаганнях. Вище керівництво дуже боялося поразок, а тому зарахувало до команди тільки досвідчених перевірених плавців з Москви та Ленінграда. З України потрапила лише киянка Марія Гавриш, яка й привезла єдине очко з усієї команди. А я був «неопірений» молодик зі Львова, якому одразу приліпили прізвисько «бандерівець». До наступної Олімпіади я у плаванні не утримався — стиль «батерфляй», в якому я досягав успіхів, відмінили, а «дельфіном» плавати не захотів. І, маючи заледве 21 рік, залишив плавання.

— То був досить відважний крок — у розквіті сил піти з великого спорту?

— Коли я серйозно готувався вигравати у законодавців моди на своїй дистанції — угорців Д. Тумпека та І. Файєра — мені практично заборонили плавати класичним «метеликом», вважаючи, що я затримую розвиток цього виду плавання у країні. Перенавчатися не захотів, отож опинився на роздоріжжі, а потім перейшов у водне поло. Я вже пробував свої сили у суміжному виді — плавальна підготовка, само собою, була достатньою, а техніку володіння м’ячем освоїв швидко. Львівське «Динамо» було не останньою командою в країні, я швидко освоївся у колективі і став лідером. Це помітили. За якийсь час я знову потрапив до збірної команди, де став основним гравцем, який одягав шапочку з номером «2» (у ватерполістів розподіл ігрових обов’язків здійснюється за номерами).

За рік до Олімпійських ігор 1960 року у Римі наша команда вдало виступила у Кубку «Адріатики», а це був дуже сильний турнір, бо в ньому брали участь провідні команди світу — Югославія, Італія, Угорщина. Подумалося: «Ну, тепер я вже точно стану олімпійцем». Але… У той час із львівського «Динамо» відійшов наставник, і мені запропонували стати граючим тренером. Тут і з’явився мій “небесний опікун” — шепнув комусь на вушко, що у збірній і так багато столичних динамівців, а львівське «Динамо» новий тренер має повернути до нових висот. Отак, на Олімпійські ігри поїхали інші, здобули срібні медалі, а я знову «пролетів».

— Однак через чотири роки ви знову мали шанс?

— Так, шанс був. Перед токійською Олімпіадою ватерпольна збірна поверталася додому з якогось міжнародного турніру. Оскільки виступила не дуже вдало, то митниця відразу виявила підвищену пильність, знайшла у гравців куплений для продажу імпортний товар (тоді всі щось привозили), і гравців було на деякий час дискваліфіковано. Тренеру МДУ Кістяківському доручили створити нову команду, він запросив мене до числа кандидатів. Але мені минуло вже тридцять, і я не вірив, що зумію продемонструвати високу форму, а тому свідомо відмовився від збірної. До Японії я потрапив через 34 роки, як турист на зимові Олімпійські ігри в Нагано.

— Але була ще Олімпіада-80 у Москві, куди вас могли запросити вже в іншій ролі?

— Розповім один випадок, і все стане зрозумілим. За рік до московської Олімпіади проходила Спартакіада народів СРСР — генеральна репетиція спортивних споруд, організаторів, спортсменів, на яку запросили й зарубіжних гостей. Мене призначили відповідальним при зарубіжних суддях, котрі мали обслуговувати змагання з водного поло. Серед них був і бельгієць Фукс, багата й дуже відома у ювелірному світі людина. На свою та його біду я представив йому свою знайому, вродливу львів’янку. Вона йому так сподобалася, що він закохався і за три дні до кінця змагань запропонував їй вийти за нього заміж — настільки блискавично розвивався їхній роман. Коли про це довідалися «опікуни» з відомства на площі Дзержинського, мені запропонували обірвати матримоніальні наміри гостя і відправити дівчину подалі з його очей. Та Фукс, коли довідався, що свою кохану більше не побачить, застрайкував і судити далі відмовився. Якось вдалося цей епізод «зам’яти». Але наступного року мене до обслуговування Олімпійських ігор вже не запрошували.

— І все-таки вам вдалося побувати на світовому форумі спортсменів. У ролі глядача ви поїхали до Атланти-96.

— До Атланти я потрапив випадково, коли звільнилося місце у групі спеціалістів, і в останню мить запропонували поїхати мені. Відверто кажучи, я ще не знав, чи не проявиться десь мій ангел-хоронитель від Олімпійських ігор, але чи то він забув про мене, чи, може, для мого пенсійного віку зняв своє «табу», я отримав візу і полетів. Отак я, урешті-решт, поїхав, побачив зблизька справжню спортивну фієсту, учасником якої міг бути ще у 1952 році.

— Як ви не стали фаталістом після стількох драматичних для вас подій?

— Фаталістом не став, бо завжди рятувало добре почуття гумору. Це й не дозволило психологічно зламатися, і я продовжував активно займатися улюбленим спортом. Видно, такий у мене характер. Ось ще кілька епізодів з мого життя, що створювали мені тоді певні неприємності, а тепер згадуються з гумором. 1954 року у Турині, славному своїм футбольним «Ювентусом», проходив чемпіонат Європи з плавання. Я зі своїм малим змагальним досвідом міжнародних стартів лідирував майже усю дистанцію, але на фініші таки трохи поступився обом угорцям. Усе ж моя бронзова медаль була першою нагородою радянських плавців у європейському плаванні. Але після фіналу загриміло, задощило, і я сховався перечекати негоду у більярдному залі, де не могли мене знайти, тож нагородження відбулося без мене...

Начальство потім довго випоминало мою легковажну, на їхній погляд, поведінку радянського спортсмена.

Або ще один цілком смішний випадок. Хоча тоді це виглядало досить серйозно. Я вже згадував, що 1955 року залишив плавання, за що мені влаштували справжню обструкцію. За якусь провину навіть оголосили в інституті догану по комсомольській лінії. Але спартаківці, які знали мене як чемпіона і рекордсмена, обрали на районну комсомольську конференцію. Та знайшлися дуже пильні комсомольці, які надіслали до президії записку, що, мовляв, не місце серед нас студентові з доганою. Мене й виставили за двері. Щоправда, ця історія мала своє курйозне продовження. Згодом в Оперному театрі мала відбутися обласна конференція, на якій високі комсомольські чиновники, які не знали історії районного масштабу, попросили комсомольця-чемпіона винести на сцену прапор обласної організації. Що було робити? Стою з цим прапором на сцені і чую перешіптування у президії: «Що собі Мартинчик дозволяє? Газети про нього пишуть, з районної конференції вигнали, так він сюди з прапором пробрався…»

А ось ще цікава історія з платівками опального співака Лещенка, які я привіз зі Швеції…

І так ще довго слухав я його байки і цікаві розповіді, яких за його тривале і багате життя у спорті зібралося чимало, про які він згадував не лише з гумором, а й з певною долею ностальгії. Все-таки учасником Олімпійських ігор він так і не став.