Брати Труші і з лука стріляли, і в хокей грали...

У львівському спорті 20-30-х років ХХ століття було чимало братів, які разом виступали на футбольному полі, хокейному майданчику чи тенісному корті. Зокрема, неабияким явищем були брати Кухарі — аж шестеро увійшли до історії львівської футбольної команди «Погонь», а найзнаменитіший, Вацлав, став окрасою польського спорту... Дуже відомими були також Мирон та Роман Труші — сини відомого українського художника Івана Труша. 23 серпня минає сто років з дня народження заслуженого тренера України Романа Івановича Труша.

Брати Мирон та Роман Труші росли високими, статними хлопцями, зі шкільних літ захоплювалися спортом. Мирон (1908-1976) та Роман (1914-1998) влітку залюбки ганяли футбольний м’яч, узимку захоплювалися хокеєм. Обидва володіли тенісною ракеткою, а у 30-ті роки захопилися стрільбою з лука. У вересні 1931 року саме у Львові було створено Міжнародну Федерацію стрільби з лука (ФІТА), і на Клепарівській вулиці, де тепер функціонує спорткомплекс СКА, пройшов перший чемпіонат світу з цього виду спорту. Новий вид спорту захопив братів Трушів настільки, що невдовзі вони стали одними з кращих у місті. А у жовтні 1937 року разом з Казимиром Філіпом утрьох перемогли командою Львова й на чемпіонаті Польщі. Цей успіх дозволив їм отримати право захищати честь країни на чемпіонаті світу, що відбувався того ж року в Парижі.

На жаль, Роман не отримав звільнення з роботи, тому Мирон з Казимиром отримали за партнерів Фелікса Маєвського (Бидгощ) та Леона Шимуся (Краків). Командна сума складалася з результатів трьох найкращих в особистих змаганнях, де чемпіоном став бельгієць Де Ронс, а четвірка представників тогочасної Польщі увійшла до першої десятки (Маєвський був другим, Шимусь — 5-м, Труш — 7-м, Філіп — 10-м). Маєвський, Шимусь і Труш були оголошені чемпіонами світу і привезли додому золоті медалі.

Водночас не тільки у стрільбі з лука відзначилися брати Труші. Саме вони стояли біля витоків хокейної секції СТ «Україна» (Львів), що у тридцяті роки була однією з кращих у Львові.

Початок української гаківки (так тоді називали хокей) припав на зиму 1930 року, коли члени проводу СТ «Україна», директор О. Радловський та С. Конашевич, створили нову секцію і знайшли можливість придбати коштовне приладдя та форму. Вже перша зустріч із старожилом хокейного Львова, «Гасмонеєю», що закінчилася перемогою українців 2:0, показала потенціал нової команди. Свою кар’єру хокейна «Україна» розпочала з найнижчого класу львівської округи — класу «Б», де виступало шість команд. А вже наступного сезону «Україна» здобула перемогу в турнірі класу «Б» і вийшла до найвищого класу львівської округи, де суперничала з львівськими командами «Погонь», «Чарні», «Лєхія», «Гасмонея» і «Львів’янка».

Зимовий сезон 1931/1932 років — це «золоті» часи гаківкової секції СТ «Україна». Уже в стартовому матчі окружної першості українці перемагають з рахунком 2:1 чемпіона Польщі — команду «Погонь», у складі якої виступали члени національної збірної, які наступної зими поїдуть на Олімпійські ігри 1932 року до Лейк-Плесіда. Утім, на початку 1934 року з команди кілька гравців пішли до сильніших польських клубів. Брати Мирон та Роман Труші, що були головною атакувальною силою, подалися до Закопаного, де почали захищати кольори місцевого хокейного клубу.

З перебуванням у Закопаному пов’язана цікава пригода, яку мені колись з властивою львів’янину дотепністю розповідав пан Роман: «Це було взимку 1934 року в Криниці, де проходив фінальний турнір першості Польщі. Після матчів ми з колегами ходили до ресторану повечеряти, послухати музику. Криниця мала славу європейського курорту, і сюди приїжджали різні знаменитості.

Одного разу зауважив симпатичну молоду блондинку, яка сиділа за столом зі старшим паном, у котрому можна було впізнати «тайняка». Питаю у хлопців, що то за одна, і чую у відповідь: «То — данська принцеса». Кажу приятелям, що зараз запрошу її до танцю. Вони тільки посміялися, мовляв, де тобі! А мені було двадцять років, знав, що подобаюся дівчатам. Тож кажу їм: “Якщо відмовить, поставлю всім пиво”. Щойно музика заграла якогось шлягера, йду запрошувати, представляюсь, що хокеїст, і подаю панянці руку. «Тайняк» навіть не встиг щось сказати, як вона пішла зі мною до танцю».

Роман Іванович Труш після війни став одним з перших львівських тренерів із хокею. Але найбільших успіхів досягнув у роботі з лучниками. На початку 60-х його учні Юрій Тимергазін, Вадим Ломов, Людмила Снісаренко, Тетяна Образцова ставали чемпіонами та рекордсменами СРСР. А 1969 року Таня Образцова стала в команді з іншою львів’янкою Ноною Козіною чемпіонкою світу.

Старший із братів Трушів потрапив під прес більшовицького терору і після війни провів майже десять років у Сибіру, а після повернення додому виїхав до Польщі, де прожив свої останні роки... Почувши телевізійний коментар про те, що хтось із хокеїстів закинув шайбу по-бобровськи (гравець на швидкості об’їжджав ворота і закидав шайбу в ближній кут), Роман завжди реагував реплікою: «Це ж прийом брата! Після війни у Москві захотіли познайомитися з канадським хокеєм, як тоді називали хокей з шайбою, і запросили передвоєнних майстрів із Західної України, Закарпаття, Прибалтики, де у цю гру вже давно грали. Там Мирон показував усякі хокейні хитрощі і, зокрема, отой прийом, який приносив йому чимало забитих шайб. Його найкраще освоїв Всеволод Бобров, який згодом став найкращим радянським хокеїстом і чемпіоном світу».

Нині найбільш відданими Романові Трушу залишилися стрілки з лука. Обласна федерація стрільби з лука щороку в грудні проводить турнір на честь свого знаменитого попередника. У змаганнях беруть участь понад сто провідних львівських спорт­сменів, а цікаві призи для переможців виготовляють в Академії мистецтв. Отак завдяки родині Трушів і надалі поєднуються мистецтво і спорт.