«Сам розвіював ілюзії щодо незалежної України»

Прикриваючись благородною метою допомогти Україні здобути таку жадану незалежність, Гітлер насправді прагнув перетворити її у маріонеткову державу, яка б стала для нього основним постачальником індустріальних та сільськогосподарських ресурсів. Для реалізації своїх планів нацистському фюрерові потрібно було розколоти СРСР.


Тепер же деякі прокремлівські російські політологи заявляють, що Гітлер міг би стати “славним політиком”...

Детальніше про тогочасні події “ВЗ” розповідає старший науковий співробітник Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича Андрій Боляновський.

— Під час зустрічі напередодні Другої світової війни із Верховним комісаром Ліги Націй у Данцигу Карлом Буркхардтом Гітлер сказав йому про мету війни: «Мені потрібна Україна»...

— Перший досвід Адольфа Гітлера з українцями був пов’язаний ще у роки Першої світової війни. Згодом, на початку 20-х років минулого століття, частина східноєвропейської політичної еміграції контактувала з німецькими праворадикальними партіями, у тому числі — із нацистською. У 1923 році Гітлер критично висловився про одного з тогочасних українських політиків-емігрантів, колишнього гетьмана України Павла Скоропадського. Один із найближчих радників Гітлера з питань зовнішньої політики Альфред Розенберг висловив свої міркування, що Скоропадський може спричинити революцію в Україні. Гітлер оцінив ці слова скептично і заявив, що у такому разі той мав би бути на території України, а не перебувати в еміграції.

Згодом, конкретизуючи свої плани завоювання “життєвого простору” для німців, Гітлер писав на сторінках своєї праці Mein Kampf (“Моя боротьба”): “Якщо говоримо про нові землі та регіони, у першу чергу маємо думати про Росію та підлеглі їй периферійні держави...”. Очевидно, мав на увазі і Україну.

Наприкінці 1931 року один український журналіст надіслав запит до штаб-квартири нацистської партії з проханням організувати йому інтерв’ю з Гітлером, щоб з’ясувати ставлення нацистської партії до українського питання. Журналіст отримав відмову. З ним зустрівся керівник східного відділу головного керівництва нацистської партії Карл Мотц. Під час зустрічі зробив сенсаційну заяву про те, що німецькі націонал-соціалісти хочуть бачити на сході Європи міцну націо­нальну українську державу, а відновлення такої держави є, у першу чергу, питанням розподілу Росії та приєднання до звільненої України усіх її етнічних земель. Це інтерв’ю викликало не лише сенсацію, а й тимчасову дезорієнтацію та симпатію окремих українських політиків до Гітлера. Водночас це був лише тактичний хід з боку нацистів. Насправді Україна цікавила Гітлера передовсім як об’єкт експлуатації і територія для німецьких колоніальних поселень, яка б стала для Німеччини важливим постачальником сільськогосподарських продуктів. На жаль, українські політики не знали про справжні нацистські плани, і почали простежувати їхні справжні задуми уже після приходу Гітлера до влади та розв’язання Другої світової війни.

Після приходу до влади Гітлер сам розвіював посіяні ним ілюзії щодо незалежної Украї­ни. Німецька влада не підтримала проголошеної у березні 1939 року державної незалежності Карпатської України. Наступний удар очікував українців після укладення у серпні 1939 року пакту Гітлера-Сталіна, коли Третій Рейх не підтримав ідеї створення Західноукраїнської держави, на що розраховували деякі українські політики, у тому числі і керівники Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз можна говорити про новий період формування поглядів Гітлера щодо України. 13 березня 1940 року Гітлер заявив, що потрібно створити республіки, вільні від Сталіна. А вже

30 березня того ж року розповідав про країни Балтії, Білорусь та Україну як про держави, які мусять бути соціалістичними, однак без власної інтелігенції. Згодом Гітлер конкретизував свої наміри і виступив за створення на окупованих східних територіях позбавлених політичного значення окупаційних адміністративно-територіальних одиниць, повністю підконтрольних Рейху. Українців Гітлер прагнув використовувати, з одного боку — як антиросійську силу, з іншого — як антипольську.

— Російський політолог Андронік Мігранян, який є членом Громадської палати Російської Федерації (РФ) в одній зі своїх статей написав: “Гітлер займався збиранням земель... Якби Гітлер зупинився на цьому, то залишився б в історії своєї країни політиком найвищого класу”. З якою метою створюють позитивний імідж фюрера?

— Відомий німецький історик Йоахім Фест свого часу запропонував тезу: якби Гітлер помер у грудні 1941 року, тобто поки Рейх не розпочав війну зі США і досягнув найбільших перемог, очевидно, він увійшов би в історію Німеччини як найвідоміший діяч усіх часів і народів. На той час Третій Рейх контролював величезну кількість територій, досяг значних воєнних успіхів. До того ж не було тих проблем, які виникли після битви під Сталінградом.

Не думаю, що можна пропагувати у XXI столітті таке явище, як політико-державний егоїзм. Коли одна держава або якийсь її лідер втілюватиме свою політику, ігноруючи інтереси іншого народу. Історія свідчить, що така політика ні до чого доброго не призведе.

— Чи не цим зараз займається президент Росії під маскою такого собі збирача земель колишнього Радянського Союзу?

— Аналогії із тридцятими роками минулого століття напрошуються самі собою. У 20-30-х роках ХХ століття Гітлер декларував ідею створення такого собі Великонімецького Рейху. До його складу мали входити так звані германські народи — мовно, культурно і ментально споріднені з німцями. Цю концепцію Гітлеру запропонував геополітик Карл Гаусгофер. Тепер панівною ідеологією у Росії стає ідея створення так званого Русского мира, яку запропонував одіозний геополітик Олександр Дугін. І цю ідею підтримують керівні політичні діячі Росії.

У 1930-х роках народи Європи не могли зупинити Гітлера. Ліга Націй довела свою недієздатність. Нині подібна проблема є із ООН. У 1930-х роках Європа опинилася перед державою, з якою вона могла вести реальні бойові дії. Сьогодні ж усе набагато складніше. Європа опинилася віч-на-віч з РФ як державою, у якої є атомна зброя і з якою вона зв’язана тісними економічними зв’язками.

Згадаймо, західні держави обіцяли певну підтримку та надавали гарантії незалежності Чехословацькій Республіці. Однак після того, як Німеччина захопила Судети, завершилося все тим, що Чехословацька Республіка припинила існування. Зараз Путін застосовує ті самі методи та засоби. Якщо світ не зважатиме на ті уроки, які призвели до Другої світової, ситуація може бути, м’яко кажучи, трагічною, у тому числі і для тих країн, які дивляться крізь пальці на те, що відбувається у відносинах між Росією та Україною.

— Після завершення Другої світової Радянський Союз зміцнив свої позиції на міжнародній арені, однак не минуло і півстоліття, як тоталітарна машина розлетілася вдрузки. Тепер же провладні російські політики говорять, що СРСР розпався незаконно... Чи можна розглядати ці репліки як відверті натяки на подальшу анексію України та колишніх радянських країн?

— Те, що зараз відбувається, слід було очікувати, оскільки тривалий час у Росії популяризували тезу, що розпад Радянського Союзу був найбільшою геополітичною трагедією другої половини ХХ століття. Коли почали реабілітовувати сталінський режим, продукувати книги, у яких йшлося про те, що СРСР не був відповідальним за розв’язання Другої світової війни, коли представники Росії відмовилися прибути до Києва, щоб вшанувати пам’ять загиблих у часи Голодомору — це вже були перші кроки до нинішньої ситуації.

Спостерігаємо вже навіть не модернізацію пострадянських гео­політичних конструкцій 1990-х років, а відверте формування неосовкової свідомості у людей. Російські політтехнологи роблять це для того, щоб, з одного боку, викликати ностальгію за Союзом у представників старшого покоління, а з другого — формувати позитивний міф про СРСР для молоді, яка має лише загальні уявлення про “темні плями” в історії цієї держави. Репліки про незаконний розпад Радянського Союзу є ще одним підтвердженням того, що у Росії реалізовують пряму, нічим не приховану політику якщо не відновлення колишнього Союзу у тих територіальних рамках, у яких він був, то принаймні відновлення хоча б його частини.