Філософське «торбознавство» імені Григорія Сковороди

Думка про те, що в столичному Харкові зосереджені величезні документальні джерела з розвитку української літератури, які потребують музейного збереження, «носилася в повітрі» ще від початку 1930-х років, коли під літературний музей планувалося відвести кілька кімнат у знаменитому Будинку літератури імені Василя Блакитного. Але цей план не був реалізований — столиця перенесли з Харкова до Києва, розпочалися масові репресії, які викосили ряди українських письменників. Не проблема збереження пам’яті турбувала більшість майстрів слова, а проблема збереження власного життя.

Проте посіяна на початку 1930-ті років, ця ідея вже не вмирала, засвідчивши свою дивовижну життєздатність. До неї поверталися харківські письменники в шістдесяті, не забували й у сімдесяті роки. Нарешті, горбачовська перебудова, про яку багато хто сьогодні згадує скептично, принесла прорив у цій справі. У 1988 році Харківський літературний музей було відкрито. Під нього міська влада відвела купецький особняк по вулиці Фрунзе, 6, де в радянський час містився обкомівський готель.

Відкритий чверть століття тому, музей перетворився на центр культурного життя в Харкові, щодня широко відчиняє двері для численних відвідувачів. Як правило, відвідування музею для пересічного громадянина — це свято. А для працівників музею робота в ньому — це будні, заповнені складною й часто непередбачуваною роботою. Зазирнути за лаштунки музейних буднів нам допомогла Тетяна Михайлівна Трофименко (на фото нижче) — кандидат філологічних наук, заступник директора музею з наукової роботи. З нею ми розмовляємо про історію музею, його сучасний стан і статус.

Фонди музею — то національні духовні скарби

Ті матеріали, які відвідувачі бачать на виставках, — це верхівка айсберга, тобто лише невеличка частина музейних фондів. Переважна більшість одиниць зберігання насправді залишається в сховищах. Сховище Харківського літературного музею нараховує 40 тисяч одиниць зберігання. Причому до нього щороку додається ще одна—дві тисячі одиниць.

З яких джерел? Харківські письменники приносять свої нові книжки, глибоко переконані, що місце їм — саме в музеї. Трапляються, на жаль, сумні події, письменники помирають, тоді нащадки передають до музею їхні архіви. Буває, що свої надбання пропонують колекціонери, які все життя збирали книжки або часописи, наприклад «Кобзарі» Т. Шевченка або видання письменників 1920-х років. Так, з різних, іноді цілком несподіваних джерел до музею тягнеться струмочок нових надходжень.

Робота, пов’язана з описом фондів, — найважча й найбільш об’ємна за своїм наповненням. Одиницею зберігання може бути книга, часопис, світлина, лист, поштівка, афіша, який-небудь побутовий предмет, що дає уявлення про віддалену добу, меблі, друкарські машинки. Для музею важливе все, що дозволяє передати сучасникам колорит історичної епохи. Кожна річ чи документ мають пройти процедуру опису. Це величезна робота, яку ведуть всі співробітники музею, а не лише ті, що працюють у відділі фондів. Кожний співробітник має описати 200 експонатів на рік і заледве справляється з цією роботою.

Для невтаємниченої людини несподівано буде дізнатися, але це звичайна річ — архіви до музею надходять ящиками, скриньками, валізами… Хто в чому зберігав документи, часом не надаючи їм особливого значення. У музеї ж вони стають репрезентантами історії, несуть важливу й дуже часто ексклюзивну інформацію. Це нам тільки здається, що ми вже знаємо все, наприклад, про літературне життя або літературний побут (за словами Юрія Смолича) 1920-х років. Але коли заглиблюєшся в листування того часу, то бачиш, що розкриваються нові стосунки, даються нові характеристики, які істотно доповнюють або перевертають наші уявлення про творчі індивідуальності, у несподіваному світлі подають навіть раніше відомі події.

От, наприклад, Наталка Цимбал описує фонд Івана Дніпровського. Лише його листування з дружиною Марією Пилинською нараховує 1000 одиниць зберігання. Уявляєте: кожний лист треба набрати на комп’ютері, прокоментувати, бо без коментарів його неможливо вже сьогодні зрозуміти.

А є ж іще архіви Василя Мисика, Костя Гордієнка, Юрія Шовкопляса, Ігоря Муратова, Петра Панча, Леоніда Юхвіда, Андрія Чернишова… Вони ще не описані; і, говорячи відкритим текстом, ми не знаємо ще що там можна знайти.

Наприклад, в архіві Василя Мисика багато світлин. Він сам любив фотографувати й був неабияким майстром. Це фото з повоєнних подорожей. Він відвідував республіки Середньої Азії, бо був знавцем перської мови, неперевершеним перекладачем. Охоче фотографував старий Харків. Старанно обирав найбільш виразний ракурс. Зрозуміло в архіві так само є рукописи його творів — оригінальних віршів і перекладів, — листування.

Трапляються знахідки сенсаційні. Наприклад, Тетяна Пилипчик несподівано натрапила на невідому статтю Миколи Хвильового. Здається, вся його спадщина вже опублікована. Але вона знайшла рукопис неопублікованої статті «Революція й мистецтво (тези)». Можливо, це й справді були тези для усного виступу. Орієнтовно датувати цей документ можна 1923—1924 роками. У статті йдеться про два ступені розвитку пролетарської літератури — як агітаційної і пропагандистської; про відсталість російської пролетарської літератури порівняно з українською, про різницю між попутницькою та пропагандистською літературами; тактику роботи літературного угруповання «Гарт».

А у фонді Леоніда Юхвіда — автора комедії «Весілля в Малинівці» — за якою режисер А. П. Тутишкін у 1967 році зняв знаменитий однойменний фільм, багато світлин з процесу зйомки цього кінофільму.

Сховище музею переповнене, музею потрібне розширення приміщення для зберігання фондів, але в умовах кризи, яка дедалі посилюється, сподіватися на розв’язання цього питання марно.

— Я мрію про «Путівник по фондах Харківського літературного музею», — говорить Тетяна Трофименко, — але це праця на кілька років. Зате наявність такої книжки відразу зорієнтує користувачів у тому, що можна знайти у фондах нашого музею, за яким інвентарним номером цей документ можна замовити.

Верхівка айсберга — виставки

У музеї працюють дві постійні виставки «Апокриф: тексти та долі українських письменників ХХ століття», відкрита ще в 2004 році, та «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям», відкрита в 2011 році.

До ювілею в музеї створено дві нові виставки. Перша називається «Марія. Маруся. Івма. Манюня. Мура»; вона присвячена 115-літтю Марії Пилинської, відомої перекладачки, дружини Івана Дніпровського. Свого часу збережений Пилинською архів чоловіка став основою новоствореного фонду Харківського літературного музею. У заголовок виставки винесено ті імена, з якими Іван Дніпровський звертався до своєї коханої. А самі листи, експоновані на виставці, є шедевром любовного епістолярію та водночас безцінним джерелом з літературного побуту 1920-х —початку 1930-х років.

Друга виставка присвячена пам’яті художника Валерія Бондаря, річниця смерті якого співпала з відзначенням ювілею музею. Він понад двадцять років пропрацював на посаді художника Харківського літературного музею, був учасником усіх заходів, виставок, подій. Його творча індивідуальність виражалася в своєрідній, унікальній малярській стилістиці, яка відразу впізнавалася відвідувачами й стала візитівкою Літмузею. Виставку назвали «Рік Бондара в Гаркові», відповідно до його мовної практики. Під «Гарковом» він розумів приблизно те ж саме, що Юрій Шевельов називав «п’ятим Харковом» — це український автентичний Харків, який протистоїть приходням і активно відстоює свою українську природу.

Виставки змінюються повільно й демонструються подовгу з дуже простої причини. Через фінансову кризу казначейство дуже довго проводить рахунки Літмузею, оплата може тривати півроку або й більше. А для виставок потрібні матеріали, треба платити майстрам за роботу. Не всі погоджуються чекати невідомо скільки. Тому доводиться тричі наперед подумати перед тим, як наважитися створювати щось нове. Виставки, створені до ювілею, не потребували додаткових витрат, музейні працівники організували їх своїми силами. Але якщо створювати щось нове замість «Апокрифу», — то це практично нереальна перспектива.

Освітні програми Літмузею

Музей, певна річ, не тільки організація виставок, але й провадження цілої низки освітніх програм. Відвідувач Літмузею — це переважно школярська та студентська молодь. Для школярів, наприклад, шостого класу, особливо важливо не просто стояти біля стендів і слухати екскурсію, а бути втягнутими в певне дійство навколо письменника чи епохи, відповідати на запитання, узяти участь у квесті, у розв’язанні творчого завдання. Так, звичайно, тут є виразні елементи розважальності, але їх достатньо і в традиційній шкільній методиці.

Художник музею — на цій посаді тепер працює Юлія Кузьменко — готує роздатковий матеріал. Для сучасного учня (хлопчика чи дівчинки) важливо щось узяти в руки, розібрати на пазли, зібрати в новій послідовності. Такі інтерактивні освітні програми — альтернатива не тільки традиційній екскурсії, але й урокові в школі. Тому, наприклад, музей пропонує не просто екскурсію «Григорій Сковорода», а інтерактивну програму «Філософське торбознавство імені Григорія Сковороди». Для дітей це цікаво, вони втягуються в пізнавальне дійство, активно засвоюють знання. Ще музей пропонує для них пізнавально розважальне заняття «Аліса в Країні Див», «Кіт у мішку», «Знайомство з Роальдом Далом», «Мандри світами: Іван Котляревський та його “Енеїда”» та багато інших.

Наступного року співробітники музеї виношують задум обладнати виставку за напрямком «Цікаве літературознавство» з репрезентацією на ній дитячих малярських робіт на літературні теми. Цей зал буде орієнтуватись на інтермедіальність, у ньому звучатиме музика, дітям пропонуватимуться творчі завдання.

На жаль, кількість відвідувань останнім часом скорочується. Міністерство освіти приймає такі ухвали, які унеможливлюють для вчителя сполучити навчальний процес і відвідування цілим класом музею. Вчитель повинен брати дозвіл в директора школи, а той інформувати районний відділ освіти. Кожний такий випадок розглядається як відхилення від норми. Та й викладачеві університету під час занять стало важче привести своїх студентів до музею на екскурсію. Тимчасом немає ніяких сумнівів, що вплив екскурсії чи інтерактивного заняття в Літмузеї залишає в душі дитини значно глибший слід, ніж звичайний, буденний урок з літератури.

Нормою для музею є проведення в ньому творчих вечорів чи зустрічей письменників з читачами. Нещодавно в музеї відбувся творчий вечір Лариси Вировець і Олександра Бобошка. Їх послухати прийшли 35 людей. Для музею це — аншлаг, було тіснувато, бо зали на таку кількість відвідувачів не розраховані.

— Незабаром, — розповідає Тетяна Трофименко, — на такий же творчий вечір приїздить з Києва Катерина Бабкіна. Її харків’яни знають менше. Я не розраховую, що прийдуть її знайомі, тому запрошую модератором Сергія Жадана. Він ніколи не відмовляється від участі в заходах музею. Навпаки, вважає, що музей повинен працювати увечері щоденно. Незважаючи на те, що для співробітників музею обтяжливо залишатися ще й після роботи для супроводу вечірніх заходів, ми ніколи не відмовляємося від пропозицій, розуміючи, що вони надходять від наших активних прихильників.

Ігор Михайлин, доктор філологічних наук, професор кафедри журналістики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна