Передплатити Підтримати

Не освятив, бо гарно не попросили...


Вороців, Солуки, Рудне

На цвинтарі села Вороцева, що у Львівській області, встановили пам’ятник братам Володимиру (1918-1946) та Василю (1913-1946) Яцишиним, членам Організації українських націоналістів, що загинули хоч і героїчною, проте страшною смертю. Але, на жаль, без скандалу не обійшлося...

...У післявоєнному 1946 році у млині села Солуки, що у Львівській області, розігралася трагедія. Третього березня загін енкаведистів викрив у млині криївку двох братів-“бандерівців”.

...“Володимир та Василь Яци­шини були з великої родини, мали двох старших сестер та молодшого брата Івана, — розповідає очевидиця тих подій, 92-річна пенсіонерка, нині жителька села Підрясного Анна Чудяк (саме завдяки їй Степан Солук довідався цю історію, дізнався, де захоронені брати Яцишини. — Авт.). — Василько народився у 1913 році, Володимир — у 1918-му. Родина жила у Вороцеві. Які це хороші хлопці були! Ще за Польщі Василь був дяком та диригентом церковного хору, керівником сільського осередку “Просвіти”, влаштовував концерти, ставив вистави... Молодший Володимир був його правою рукою. Як прийшли совєти, брати пішли в упівське підпілля. Степана Бандеру особисто знали”.

“У братів криївка була у млині села Вороцева, — розповідає очевидець тих подій, 82-річний пенсіонер, житель села Солуків Омелян Солук. — Одного дня до млина приїхав молоти зерно чоловік зі сусіднього села. Їх і помітив. А вже за кілька годин привів загін енкаведистів. Брати з гарнізоном НКВС довго боролися, та коли зрозуміли, що сили не рівні, не захотіли здаватися. Молодший Володя попросив брата... застрелити його. Василь те зробив, а себе багнетом проштрикнув. Мельника та його помічника за те, що “бандерівців” переховували, — застрелили”.

Після трагічної ночі у солуківському млині друзі вирішили братів таємно поховати. Наповнили віз пшеницею — начебто до млина везли, а самі закривавлені тіла забрали, у ту ж пшеницю заховали. Привезли їх навпроти рідного дому у трупарню Вороцівського цвинтаря. Пані Анна Чудяк мила і одягала їх в останню дорогу. Поклали братів у зроблені друзями труни. Тодішній отець Охримович відспівав їхні душі на вічний спочинок.

Після того, як братів не стало, їхню матір з батьком, сестер, а в однієї ще й дитина мала була, — у Сибір вивезли. Одна із сестер з Сибіру не повернулася, а ті, хто живим прибув, у сусідніх селах та містечках поселилися.

“Мати неохоче розповідала про ті часи, каже “ВЗ” син Василя Яцишина, 70-річний житель міста Рудного Андрій Яцишин. — У 1946 році, як батька не стало, нас з матір’ю у чому були, у товарняк, та у Сибір. Мені тоді два роки було, мало що з того пам’ятаю. Пригадую, як померлих з поїзда мов колоди викидали. По дорозі до Сибіру вмирало багато — їжі не було, одягу теплого теж. Не знаю, як з мамою вижили... У Сибіру пробули три роки, у бараках жили, мама на полі працювала, а мене з купою таких же дітей старі люди доглядали. Так і виживали”.

Повертатися до рідного села мати Андрія не захотіла, вибрали містечко Рудне, там і осіли. Життя спокійного не було, частенько у їхній дім КДБ навідувалося, перевіряли — як живуть, кого приймають, що говорять...

«Про історію бандерівців Володимира та Василя Яцишинів довідався від свого хрещеного батька Омеляна Солуки, — розповідає “ВЗ” організатор встановлення та освячення пам’ятника воїнам УПА, братам Яцишиним, Степан Солук. — Після довгих вмовлянь обласна рада виділила пам’ятний хрест, який, втім, довелося переробляти». Сільська влада на встановлення хреста ні копійки не виділила. Бетономішалки, і тої для робіт не надала. Сільський священик відмовився оголошувати громаді про добродійний збір коштів на встановлення пам’ятника односельчанам — братам. “Отець сказав, що про збір коштів не говоритиме громаді, — пояснює Степан Солук. — Священик мовив, що на зіб­рані громадою кош­ти у нього інші плани, мовляв, церкву ремонтувати треба. Тоді я просто розклеїв оголошення про збір пожертв. Думаєте, хоча б одна людина зголосилася?!.. Власними силами з підтримкою друзів все-таки вдалося довести наданий обласною радою хрест до пуття. Усе було готове, залишалося тільки освятити могилу. Зробити це хотіли до свята Покрови. Коли хлопці від ВО “Тризуб” звернулися до отця з проханням посвятити пам’ятник у свято Покрови та повідомити про захід громаду, священик відповів, що зайнятий... Запропонував мені цю акцію на тиждень перенести”.

Степан Солук тоді звернувся до львівського священика. Той спочатку погодився, проте коли у день освячення, на свято Покрови, довідався, на чию парафію їде — відмовився. Пояснив, що переходити дорогу сільському отцю не хоче. Панові Степану не залишалося нічого іншого, як їхати до сусіднього села Підрясного. Там якраз храмовий празник відбувався, на ньому п’ять священиків було. Пан Степан їм все пояснив, попросив щиро, та й повіз усіх п’ятьох на освячення пам’ятника.

“Коли Степан Солук попросив мене оголосити про збір кош­тів, сказав йому, що зроблю це у листопаді-грудні, — розповідає “ВЗ” священик села Вороцева отець Юрій. — У мене є певні графіки збору коштів — церкву ремонтувати треба. Не можу я у той самий день, як мені сказали, гроші збирати”. Отець Юрій розповів, що про освячення пам’ятника його заздалегідь не попередили — лише напередодні зателефонували. “Так не робиться, — обурюється отець Юрій. — Потрібно особисто прийти, попросити гарно або запрошення надіслати... Подзвонив мені навіть не сам Степан, а якийсь хлопець, і почав “ставити” перед фактом. Я відмовився, бо вже мав заходи у той день, попросив перенести освячення...”.