Колись широкий вибір був не в бюлетенях, а в буфетах...


як це було...

Дитяча пам’ять повертає мене у 1946 рік, коли приїхав з мамою до Львова з Омська. Це були перші повоєнні вибори до Верховної Ради Радянського Союзу. Націоналістичне підпілля намагалося ті вибори зірвати. Виборчі дільниці і в містах, і в селах охороняли посилені наряди міліції і кадебістів. Майже у всіх великих селах стояли армійські гарнізони. Наш автор Кім Науменко згадував, як проходили ці вибори у Щирецькому районі, де його батько (східняк) був головою райвиконкому. На ці вибори тодішній голова облвиконкому Семен Стефаник (син письменника Василя Стефаника) приїхав на... панцирнику з кількома десятками охоронців.

Краще запам’яталися вибори 1947 року — перші повоєнні вибори до Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. Голосування починалося о шостій годині ранку. На вулиці Транспортній, 8 (тепер це вулиця Генерала Грекова) три великі внутрішні подвір’я. Ще перед шостою годиною у кожному з них починав грати духовий оркестр, щоб люди довго не спали, а поспішали на виборчі дільниці. Вчителька у школі нам розтлумачила, що головним кандидатом у депутати у всіх виборчих округах Радянського Союзу є наш дорогий товариш Сталін. Запам’ятався небезпечний на той час жарт: “А що буде, якщо Сталіна не оберуть?”. Людям було смішно, бо всі знали, що оберуть. Згадую­чи про це, “заліз” в Інтернет і відкрив список депутатів Верховної Ради України 1947-1951 років. Окрім “дорогого” товариша Сталіна, депутатами значилося усе Політбюро більшовицької партії. Вони у пресі потім дякували виборцям за високе довір’я, але повідом­ляли, що не можуть виконувати депутатські обов’язки у всіх округах і оберуть той, що найближче до місця проживання...

Серед депутатів українського “парламенту” був чомусь москвич, генерал Олександр Чапаєв — син легендарного героя громадянської війни і численних анекдотів Василя Чапаєва. Преса закликала одностайно віддати голоси за кандидатів непорушного блоку комуністів і безпартійних. До 100 відсотків бракувало якоїсь одинички... Кого оберуть, знали задовго до виборів. Не треба було “голову сушити”.

Перед початком голосування проводили короткий мітинг. Як правило, слово тим, хто голосував вперше у житті. Дарували йому квіти і якісь сувеніри.

Особливо святковими та урочистими виглядали вибори до 1953 року, за життя Сталіна. Виборці одягали краще вбрання. Наша виборча дільниця була на сусідній вулиці (чи то Ветеранів, чи то Інвалідів) у приміщенні нинішньої школи №53. Без перерви виступали колективи художньої самодіяльності і майстри мистецтв, крутили фільми. Молодь танцювала під невеличкий оркестр... Особлива радість — буфет. Це були голодні роки, але партія дбала, щоб асортимент закусок на “свято народовладдя” був якнайширший. Пиво лилося рікою. Чи було там спиртне — не пам’ятаю. Але, очевидно, приносили зі собою, бо у буфеті народ сидів збуджений і галасливий... Проголосувавши, люди додому не поспішали. Хто на концерт, хто у буфет. Товклися на виборчій дільниці до самого вечора... За брежнєвських часів були “дефіцитні” роки, але на асортимент у буфетах це не впливало. Люди купували там харчі додому. Мені запам’яталася сметана у маленьких 250-грамових скляних баночках, яку в торгівлю рідко “викидали”. Річ у тім, що сметану у великих флягах легше було розбавити кефіром... Пильні покупці вимагали у буфетниці більше двох баночок в одні руки не давати...

За часів Хрущова і Брежнєва, коли люди вже не були такими переляканими, як за Сталіна, виборці почали шантажувати партійне і радянське керівництво, керівників жеків, членів виборчих комісій тим, що не підуть на вибори: «Не відремонтуєте дах, що протікає, — не піду голосувати». Дехто навіть під шумок виборів намагався квартиру поза чергою вибити. На кожній міській дільниці набиралося 5-10 таких “відмовників”. Агітатори, закріплені за кожним будинком, мали з ними постійний “менінгіт”. Наступного дня у кожному райкомі партії проводили “розбір польотів”. Закріплених за дільницями членів райкому “пропісочували” за тих, хто не виявив належної громадянської активності. Мовляв, погано поставлена виховна робота...

Вчора я одним з перших виконав свій громадянський обов’язок. Голосував у приміщенні Кооперативного коледжу на вулиці Клепарівській. На всяк випадок поцікавився, чи немає там, часом, буфету. Справді хотів випити ранкової кави. Виявилося, буфет таки є, але дуже примітивний — кава й булочки. Попросили вийти на роботу працівницю студентського буфету, але не було жодної вивіски на окремому вході з вулиці, і майже ніхто з виборців так і не дізнався про його існування. Я таки випив розчинної кави з пластмасового стаканчика за смішною студентською ціною — 1 грн. 13 коп...