Як турецький полковник став в Україні чабаном

Близько двох років тому підполковник турецької армії Мустафа Сабрі Сіпахіоглу взявся розводити племінних овець. На своїй фермі у селі Деражному Костопільського району Рівненської області вирощує дві породи — романівську та меринос. Перш ніж відкрити бізнес за кордоном, чоловік об’їхав увесь пострадянський простір і вирішив, що Україна може стати найкращим стратегічним партнером для Туреччини.

Сабрі родом зі столиці Туреччини, з міста Анка­ри. Народився у династії військових, тож майбутню про­фесію довго обирати не дове­лося. Закінчивши школу, пішов батьковою стежкою. Служити ж доводилося й у «гарячих» точ­ках, зокрема на кордоні із Росі­єю та Грецією. Останні ж п’ять років військової кар’єри Муста­фа Сабрі Сіпахіоглу працював у Генеральному штабі Збройних сил Туреччини. А звідти, дослу­живши до вислуги років, пішов у відставку.

— На початку дев’яностих, коли закінчилася «холодна ві­йна», я зрозумів, що хочу пе­рейти до цивільного життя. Тоді, подавши у відставку за власним бажанням, став по­дорожувати країнами постра­дянського простору. Нас же за­вжди переконували, що СРСР найбільший ворог, тож мене цікавило, як живуть там люди насправді, — розповідає екс-військовий. — Упродовж п’яти років я їздив країнами, які утво­рилися після розпаду Союзу. Україна мені сподобалася най­більше. Зауважив для себе, що ця держава може бути хоро­шим стратегічним партнером для Туреччини.

Об’їхавши кількадесят міст, Сабрі оселився у Києві, зго­дом переїхав до Одеси. Пра­цював консультантом у кількох турецьких компаніях, які за­ймалися оборонною промис­ловістю, допомагав проводити переговори з українцями. І в той же час шукав можливості для власного бізнесу.

— Коли упевнився, що фі­нанси дозволяють мені розпо­чати власний бізнес, поїхав у Крим і створив там фірму, яка спеціалізувалася на тваринни­цтві та сільському господар­стві. Проте весь час працював над тим, аби між Україною та Туреччиною був підписа­ний двосторонній договір про стратегічне партнерство, — продовжує чоловік. — Врешті-решт у 2012 році цей документ таки підписали, і я повернув­ся до Києва, подарувавши кримську ферму татарським родинам. У столиці займався космічними та оборонними технологіями. Проте з часом втомився від ритму великого міста. Щоразу, приїжджаючи у Західну Україну, ловив себе на думці, що старість хочу зу­стріти саме тут. Тож коли друг із Рівного вкотре запросив до себе у гості, вирішив осісти в цьому регіоні. До того ж Рівне сподобалося моїй дружині, те­пер вона щомісяця приїздить сюди до мене.

На Рівненщині турецький військовий знову зайнявся тваринництвом. Відремон­тувавши напіврозвалені кол­госпні корівники, став виро­щувати тут племінних овечок порід меринос та романівська. Втім, починаючи справу, зі­ткнувся із проблемою, яка ста­вила під загрозу увесь бізнес: виявилося, що жодне підпри­ємство в Україні не вирощує чистокровних тварин цих по­рід. Романівських та мериносів для Мустафи Сабрі Сіпахіоглу вивели в аграрному інституті на Закарпатті. Кожна з цих по­рід, каже, має свої переваги. Мериноси виростають більши­ми, а от романівські народжу­ють одразу по кілька ягнят. Аби вигодувати молоде поголів’я, військовий спеціально тримає кілька кіз та корів, бо ж овечого молока не вистачає.

Прогулюючись фермою ту­рецького господаря, важко повірити, що зовсім недавно тут панувала розруха — напів­зруйновані приміщення без даху з вибитими вікнами хова­лися у бур’янах. Нині ж цвітуть квіти, біліють бордюри доріжок — скрізь чисто та охайно. Для працівників Сабрі облаштував кухню з побутовою технікою, є конференц-зал та невеличкий кабінет, де чоловік займається паперовою роботою. У най­ближчих планах — створити на фермі музей старожитностей та впорядкувати кімнату відпо­чинку для гостей.

Одночасно з фермою у Деражному чоловік створив фірму в Туреччині, яка займа­ється продажем цих тварин. Пояснює, на його батьківщи­ні великий попит на ці поро­ди. Уже експортував туди з України понад три тисячі голів овець. Однак турецькі закони забороняють продавати тва­рин протягом двох років після імпорту, тож поки що, запев­няє Сабрі, не заробив на тва­ринах жодної копійки. Жар­тує, прибуток з українських інвестицій отримуватимуть уже онуки.

— Насправді Україна має ве­ликий потенціал як у сільському господарстві, так і в галузі тех­нологій. До того ж робити біз­нес у цій країні не важче, аніж у Європі, Америці чи якійсь ін­шій державі, — розмірковує ту­рецький бізнесмен. — Я вже 20 років живу тут, тож бачив, як із року в рік знищували тварин­ництво, руйнували ферми… Люди мали на руках живі гроші, а в результаті залишилися ні з чим. Працюючи тут, намагаюся всіляко сприяти розвитку села. На роботу беру лише місцевих, у них купую корми для тварин, орендую техніку для роботи на фермі, а усе необхідне купую лише в місцевих магазинах. Ба більше, я викупив у пайовиків приміщення сільської ради і подарував його громаді. Ту­тешні селяни — мої сусіди, бо я приїхав сюди жити, а не лише бізнес робити. В Україні бачу потенціал для двох синів та онуків. З цією країною пов’язую майбутнє своєї родини.

Рівненська область