Одяг Made in Ukraine: тканина турецька, ґудзики китайські

Мода на українське зробила свою справу — за останні два роки у нас з’явилось кілька десятків нових брендів одягу та взуття, відкрили чимало магазинів, які торгують лише одягом українського виробництва. Навіть популярні інтернет-магазини щодня влаштовують розпродажі українських брендів. От тільки платтячка-блузочки від різних виробників часто схожі між собою, як двійнята. А все тому, що фірми, які орієнтуються на масовий ринок (400-800 грн. за плаття), намагаються конкурувати з турецькими і китайськими виробниками. А відтак закуповують недорогу тканину на тих самих фабриках. Власної, як виявилось, у нас нема. Нема і фурнітури. Навіть українські вишиванки доводиться вишивати на турецькому полотні, індійськими чи французькими нитками по німецькій канві...

«Основна проблема ук­раїн­ських виробників — відсутність українських тканин. Це ставить більшість виробників у залежність від імпорту, а отже, і від курсу валюти. Тому дехто переключається на дешевші тканини, щоб стримати ціну. А вони, зрозуміло, гірше виглядають, носяться та перуться...», — каже директор з маркетингу інтернет-магазину LeBoutique Юлія Шилова. За її словами, проблема ще й у тому, що наші виробники на етикетках не вказують умов догляду за тканиною — при якій температурі прати, прасувати чи можна здавати у хімчистку. Не виключено, через те, що швейні фабрики ніколи точно не знають, яка партія тканини приїде. А щоразу замовляти нові бирки невигідно.

“Коли думали над створенням кластеру легкої промисловості, то одна з основних тем, яку обговорювали, — відсутність тканин українського виробництва. Якби нам вдалось об’єднатись у кластер, то було б легше закуповувати тканини за кордоном. Адже коли замовляєш великі партії тканин, то виробники починають враховувати твої потреби. До того ж тоді з’явилася б можливість замовляти тканини, які би створювали під нас. Бо інакше доводиться закуповувати те, що є, — каже один з ініціаторів створення кластеру легкої промисловості Олег Яницький. — На жаль, ті фабрики з виробництва тканин, які колись були, уже практично припинили існування. Тож виробництво одягу та взуття у нас начебто зростає, але ми все одно годуємо турків. Бо тканини, ґудзики, нитки — все доводиться імпортувати. Є фірми, які створюють фурнітуру у невеликих обсягах — під замовлення деяких дизайнерів, але масового виробництва немає. Попри моду на українське, більшість підприємств легкої промисловості виживають за рахунок давальницької сировини. Тобто приїхала тканина, пошили, відправили за кордон. Вижити, продаю­чи товар на внутрішньому ринку, важко. Адже мало того, що сировину доводиться купувати за валюту, а продавати тут за гривню, то ще й доводиться конкурувати з чорним та сірим імпортом китайського та турецького дешевого одягу”.

За даними Асоціації “Укрлегпром”, українські швейні підприємства забезпечені власними тканинами та трикотажним полотном лише на 10%. “Те, що у нас нема віт­чизняних тканин, — чиста правда. Льонокомбінати спочили в бозі. Втратилась ціла ланка сільського господарства — вирощування та переробка льону. Якщо зараз намагатись це відновити, треба починати саме з вирощування. Але я не впевнений, чи є сенс це робити, — каже власник швейного підприємства “Троттола” Ярослав Рущишин. — У цю сферу важко залучити інвестиції, бо в Україні нема нормального ринку збуту. У те, що ми раптом почнемо обшивати увесь світ, я не вірю. Одяг не є предметом першої необхідності, його купують під настрій. А у нас ринок обмежений низькою купівельною спроможністю. Є гроші — людина купує новий одяг, нема — йде на секонд. Ще одна проблема — висока собівартість. Є в Україні фабрика, яка випускає шерстяні і напівшерстяні тканини. Але вони значно дорожчі, ніж ми закуповуємо в Лондоні”.

Ще одна проблема, через яку наші виробники не ризикують закуповувати вітчизняні тканини, — їхня якість. “Всі тканини, мережива нам постачають з Європи, тож собівартість прив’язана до курсу євро. А продаємо ми свої вироби за гривні, — каже Ольга Письменська, яка випускає білизну під торговою маркою Оlga. — Піднімати ціни на білизну складно, адже розумію, що люди не мають грошей. Хотіли б купувати українську фурнітуру, але її просто немає. Свого часу намагались працювати з київською фабрикою ім. Рози Люксембург, але, на жаль, нам не підійшла якість. А щодо мережив, то їх, здається, у нас ніколи і не випускали. Шити кольорові речі складно, адже потрібно підбирати тканини в тон, а вибір не завжди це дозволяє. Я ж не можу дозволити собі робити “халтуру”, як деякі кустарники”.

“Моя лінія Dolcedonna створена для українських жінок. І хоча наше виробництво на території України, за тканинами я волію літати в Італію. Відповідь проста — через якість, — каже дизайнер Олена Голець. — Звичайно, купувати тканини стало значно дорожче через стрибок курсу, однак ціни на вироби ми підняли мінімально”.