Про дурні рішення, необґрунтовані амбіції, виписані під окрему людину конкурси, ганьбу та шкоду для України

І ось, ледь освоївшись у ролі повноправного члена міжнародного кримінального правосуддя, Київ вирішив заявити про себе на весь голос: указом Президента №206/2026 від 26 лютого 2026 року оголошено конкурс із добору кандидата для висунення від України на обрання суддею Міжнародного кримінального суду. Амбіція — чудова. Проблема — в усьому іншому.

1Арифметика, яка не зводиться

Почнемо з головного: з математики. Суд складається з 18 суддів, і Римський статут вимагає справедливого географічного представництва. Для кожної регіональної групи ООН передбачено мінімум: щонайменше два, а для груп, де більше 16 держав-учасниць (а Східноєвропейська група — саме така), — три судді.

А тепер подивимось, хто вже сидить на лаві. Від Східноєвропейської групи сьогодні працюють троє: Гоча Лордкіпанідзе з Грузії (обраний у 2020 році, повноваження до 2030-го), Бетті Хохлер зі Словенії (обрана у 2020-му, повноваження до 2030-го) та Юлія Моток з Румунії (обрана у 2023-му, повноваження до 2033-го). Троє. Мінімальна квота для групи — три. Квота заповнена. Повністю. Але схоже, що на Банковій про це... не знають.

Що це означає на практиці? Серед шести суддів, чиї повноваження закінчуються у 2027-му, немає жодного представника Східної Європи. Йдуть: Томоко Акане (Японія, нинішній Президент Суду), Рейне Алапіні-Гансу (Бенін, Другий Віце-президент), Соломі Балунгі Босса (Уганда), Лус дель Кармен Ібаньєс Карранса (Перу), Кімберлі Прост (Канада) та Розаріо Сальваторе Айтала (Італія, Перший Віце-президент). Дві квоти Азії, дві — Африки, одна — Латинської Америки, одна — Західної Європи.

Тобто: Східна Європа не втрачає жодного судді, і її квота вже повна. Жоден механізм — ні природна вакансія, ні мінімальні вимоги голосування (MVR) — не змушує Асамблею обрати ще одного «східноєвропейця». MVR спрацьовує лише тоді, коли група опускається нижче мінімуму, а у СЄГ зараз рівно три — стільки, скільки потрібно. Ніхто нікому нічого не винен і навіть бажання Зеленського переписати загальні правила, що він любить, «нереалізуємі».

Кандидат від України, якщо він буде висунутий, змагатиметься не за «своє» місце, а за місце, яке інші регіони вважають своїм. Йому потрібно набрати дві третини голосів Асамблеї — без жодної регіональної підтримки, без MVR-бонусу, проти кандидатів від груп, які дійсно втрачають суддів і мають законне право на заміну.

Інші країни, які входять до регіональних груп із квотами, давно або готують або вже подали кандидатів, ведуть консультації, домовляються про взаємну підтримку голосами (так звана vote-trading практика, проти якої Коаліція за МКС виступає роками, але яка нікуди не зникає). Ці домовленості — результат місяців, а часом і років дипломатичної роботи. Україна ж, будучи учасницею Статуту трохи більше року, з’являється на цей бенкет останньою — коли стіл уже накритий, місця розподілені, і навіть десерт замовлений.

Розраховувати, що всі відмовляться від домовленостей і кинуться підтримувати українського кандидата, — це, м’яко кажучи, оптимізм на рівні віри у Святого Миколая. Але коли це зупиняло шоуменів.

Хронометраж, гідний Голлівуду

Тепер про темпи. Указ підписаний 26 лютого. Перше засідання конкурсної комісії відбулося 2 березня. Прийом документів — з 3 по 16 березня. Чотирнадцять днів. Нагадаємо: кандидат повинен подати власноруч написану заяву, автобіографію, мотиваційний лист, копії дипломів, документи про стаж, щонайменше два рекомендаційних листи від визнаних фахівців, згоду на обробку персональних даних — і все це зі сканованими копіями та кваліфікованим електронним підписом.

Далі — веселіше. Конкурсна комісія має перевірити документи, МЗС — провести мовне тестування, потім — співбесіда, голосування, оприлюднення результатів. І все це — до 29 березня, бо саме цього дня закривається період номінацій у Секретаріаті Асамблеї держав-учасниць у Гаазі.

Тобто від оголошення конкурсу до подання кандидатури в МУС — менше місяця. Менше місяця на те, на що інші країни витрачають від півроку до року. Це нагадує ситуацію, коли ви купуєте квиток на літак за п’ять хвилин до вильоту. Технічно — можливо. Практично — ви вже знаєте, чим це закінчується.

Але і тут наша влада вирішила піти шляхом, яким ніхто ніколи не йде. Мова про резервного кандидата. Це на всяк випадок? Я розумію, що сьогодні у владі компетенція не на пешому місці, але навіщо все перетворювати в зйомки серіалу? Саме тому окремої уваги заслуговує інститут «резервного кандидата» — оригінальне нововведення українського Положення. За процедурою, конкурсна комісія обирає двох кандидатів: основного і резервного. Якщо основний відмовиться або виявляться обставини, що свідчать про його невідповідність, МЗС подає резервного.

Звучить по-діловому. Але виникають запитання. Навіщо закладати механізм відмови основного кандидата ще до того, як конкурс розпочався? Це перестраховка — чи визнання того, що основний кандидат, можливо, не зовсім бездоганний? Чи взагалі технічний і завдання провести конкурс під окрему особу, яку узгодили на Банковій? Тим більше, що всі і так знають, що це так. У практиці інших держав-учасниць подібний механізм «запасного гравця» не зустрічається: зазвичай країна номінує одного кандидата, у якому впевнена. Ну, і не займається подібними маніпуляціями. Але схоже, що такий шлях не для нас.

Привид Гааги

Переходимо до найцікавішого. У кулуарах наполегливо говорять, що Офіс Президента вже має свого кандидата. І що цим кандидатом може бути Андрій Костін — колишній Генеральний прокурор України, а нині Надзвичайний і Повноважний Посол України в Королівстві Нідерландів та Постійний представник при Організації із заборони хімічної зброї. Тим більше, що сам Костін мріє про цю посаду і мантію судді МКС з часів прокурорства.

Подивімося на його послужний список через призму вимог Римського статуту.

Моральні якості та доброчесність. Стаття 36(3)(a) Римського статуту вимагає від кандидатів «високих моральних якостей, неупередженості та доброчесності». У 2021 році пан Костін балотувався на посаду голови Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Transparency International Ukraine, Автомайдан, Центр протидії корупції та DeJure назвали його одним із кандидатів із «суттєвими порушеннями та значною розбіжністю із критеріями доброчесності». Після інтерв’ю з питань доброчесності Костін не пройшов до наступного етапу конкурсу. Це — публічний, задокументований факт, який, без сумніву, стане відомий Консультативному комітету з номінацій суддів МУС (ACN) та Механізму незалежного нагляду (IOM), які проводять ретельну перевірку всіх кандидатів. Ми всі розуміємо, що людина, яка визнана такою, яка не відповідає критеріям доброчесності для посади очільника САП ідеально відповідає критеріям ОП для призначення на посаду Генпрокурора. Але щось мені підказує, що у Консультативному комітету з номінацій суддів МУС це буде сприйнято не на користь України. Готовий забитися на парі про це.

Але це ж не все. Розглянемо обставини відставки Костіна з посади. У жовтні 2024 року Костін подав у відставку з посади Генерального прокурора на тлі скандалу з ухиленням від мобілізації десятків чиновників прокуратури, які отримали фіктивні статуси інвалідності. Президент Зеленський прямо заявив, що Костін «має понести політичну відповідальність». Рада прийняла відставку. І ось — через кілька місяців — «політична відповідальність» трансформувалася в посольство в Гаазі. А тепер, можливо, — в номінацію на суддю МУС. Для Суду, який видає ордери на арешт глав держав і розслідує найтяжчі злочини людства, бездоганна репутація — не побажання, а передумова. А якщо додати сюди ганебну історію з заступником Генпрокура Вербицького, якого Костін не бажав звільняти після того, як журналісти виявили у того факти незаконного збагачення та історію з не бажанням вручати підозри за побиття військовослужбовця слугам народу Дмитруку і Куницькому, які завдяки цьому втекли з України, то репутація виглядає доволі сумнівною для зайняття посади судді МУС.

Механізм IOM, запроваджений після виборів 2023 року вже на постійній основі, включає конфіденційний канал для повідомлень про неправомірну поведінку кандидатів. Строк подання таких повідомлень — до 31 травня 2026 року. Можна не сумніватися, що біографію кандидата від України вивчатимуть під мікроскопом. Тож, результат передбачений.

Фахова компетенція. За вимогами Статуту кандидат повинен мати або «визнану компетенцію у кримінальному праві та процесі» (Список A), або «визнану компетенцію у відповідних галузях міжнародного права» (Список B). Юридична освіта Костіна — Одеський університет імені Мечникова, 1995 рік. Далі — практика адвоката, робота в юридичних фірмах, депутатство (фракція «Слуга народу»), два роки на чолі Комітету з правової політики Верховної Ради, два роки — Генеральний прокурор. Жодних наукових ступенів, жодних академічних публікацій у галузі міжнародного кримінального права, жодного досвіду роботи в міжнародних судах чи трибуналах. Для порівняння по: суддя Юлія Моток з Румунії, яка вже представляє Східну Європу, — колишня суддя Європейського суду з прав людини з понад 80 публікаціями, докторськими ступенями з міжнародного права (Університет Екс-Марсель III) та філософії (Бухарест), стипендіатка NYU та Єйлу. Суддя Лордкіпанідзе з Грузії — магістр міжнародного права Гарварда та Ессекса, безпосередній учасник переговорів щодо прийняття Римського статуту. Суддя Бетті Хохлер зі Словенії — практикуючий юрист із багаторічним досвідом роботи безпосередньо в Офісі прокурора МУС та співавторка провідного Коментаря до Римського статуту. На цьому фоні кандидат без жодного дотику до міжнародного кримінального правосуддя виглядатиме… своєрідно. Але логічно, як для кандидата від шоуменів.

Мовна компетенція. Вільне володіння англійською або французькою на рівні C1 — обов’язкова вимога. Судді МУС ведуть складні юридичні дебати, пишуть рішення, спілкуються з колегами — все це робочими мовами Суду. Публічних виступів Костіна англійською чи французькою мовою юридичного рівня — обмаль. Зрозуміло, що дипломатична робота в Гаазі передбачає певне використання англійської, але вести судове засідання й обговорювати за обідом погоду — це, як кажуть у Гаазі, deux choses différentes.

Є, безперечно, і позитив. Костін активно просував справу притягнення Росії до відповідальності, співпрацював із Офісом прокурора МУС, підтримував роботу Міжнародного центру з переслідування злочину агресії в Євроюсті, сприяв відкриттю польового офісу Суду в Україні. Його робота як Генерального прокурора в умовах повномасштабної війни — безумовно, внесок у справу міжнародного правосуддя. Але «підтримувати діяльність Суду» і «бути суддею Суду» — речі принципово різні. Так само, як «бути пацієнтом лікарні» і «бути хірургом» — різні професії, хоч і в одній будівлі. Але коли такі "дрібниці" зупиняли нашу владу?

Комісія: хто судить суддів?

Українську конкурсну комісію очолив Михайло Буроменський — член-кореспондент Національної академії правових наук, професор Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка. Постать поважна, в академічних колах — відома. Щоправда, Буроменський очолює в Україні стільки конкурсних комісій у сфері правосуддя, що це вже радше посада, ніж разове доручення.

До складу комісії також увійшли Олександр Банчук (старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. Корецького, експерт Центру політико-правових реформ), Зоя Загиней-Заболотенко (завідувачка відділу кримінального права Інституту держави і права, доктор юридичних наук), Тимур Короткий (провідний науковий співробітник Інституту інформації, безпеки і права, віце-президент Української асоціації міжнародного права) та Олексій Хоменко — заступник Генерального прокурора. Усі — фахівці з науковими ступенями та досвідом у своїх галузях. Але жоден з них — за винятком, можливо, Буроменського — не є фігурою, яку впізнають у коридорах Гааги, Страсбурга чи Женеви. Для конкурсу, покликаного обрати кандидата на одну з найпрестижніших суддівських посад у світі, це — несподівано скромний склад.

Щодо Олексія Хоменко — він заслуговує окремої розмови. Олексій Хоменко був призначений заступником Генерального прокурора у вересні 2022 року — особисто Андрієм Костіним. У січні 2023-го Костін підвищив його до Першого заступника (після того, як попередній Перший заступник Дмитро Симоненко потрапив у скандал через відпочинок в Іспанії під час війни). Після відставки Костіна у жовтні 2024-го саме Хоменко виконував обов’язки Генерального прокурора до червня 2025 року. Тобто Хоменко — пряме кадрове рішення Костіна, його найближчий колега, його наступник на посаді.

Але це ще не все. У 2017 році журналісти BIHUS.INFO виявили характерну закономірність в деклараціях Хоменка: пуста декларація 2014 року, а після введення відповідальності за недостовірне декларування у 2015-му — нерухомість, зареєстрована на родичів. І ця людина буде приймати рішення? Чи він просто повинен підписати рішення, яке вже узгодили в ОП?

Пункт 5 Положення про конкурсну комісію прямо вимагає від її членів «вживати заходів для запобігання конфлікту інтересів». Якщо член комісії «має або мав особисті, ділові чи інші відносини з особою, яка бере участь у конкурсі», він зобов’язаний заявити самовідвід.Питання просте: чи заявить Хоменко самовідвід, якщо Костін подасть документи?

Положення передбачає відкрите голосування простою більшістю. П’ять членів. Три голоси вирішують долю кандидата. І один із цих п’яти — людина, яка всім зобов’язана потенційному кандидату і до доброчесності якої є питання.

Але Положення також зазначає, що комісія працює «на громадських засадах і на безоплатній основі», а її члени «беруть участь у засіданнях особисто, без права делегування». За чотири тижні їм потрібно перевірити документи всіх кандидатів, організувати (за допомогою МЗС) мовне тестування, провести співбесіди та проголосувати.

Чи достатньо цього часу для справді незалежного, прозорого та змагального конкурсу? Чи це конкурс, результат якого відомий заздалегідь, а процедура лише надає йому видимість легітимності? Відповідь дайте самостійно.

Архітектор процесу

Хто стоїть за всім цим конкурсом? Про початок відбору повідомила на своєму Facebook заступниця керівника Офісу Президента Ірина Мудра — фігура, яку знає кожен, хто стежить за судовою реформою в Україні. З березня 2024 року вона фактично є «смотрящою» Банкової за всією судовою системою та міжнародними юридичними процесами: від добору суддів місцевих судів до стратегії правосуддя на 2024—2029 роки, від конкурсної комісії наглядових рад державних банків до переговорних розділів 23 і 24 вступу до ЄС.

Саме Мудра, ще на посаді заступника Міністра юстиції (2022—2024), очолила підготовку законопроєкту про ратифікацію Римського статуту — того самого, завдяки якому Україна 1 січня 2025 року стала 125-ю державою-учасницею МКС і отримала право висувати кандидатів. Саме вона в січні 2025-го очолила українську делегацію на зустрічі щодо створення Комісії з розгляду заяв для компенсації збитків від російської агресії. Саме вона підписала Любляно-Гаазьку конвенцію від імені України. Тобто — та сама людина, що будувала правову інфраструктуру для участі України в МКС, тепер курирує і відбір конкретного кандидата на посаду судді.

Формально Мудра не входить до складу конкурсної комісії. Але саме вона оголошує конкурс, саме з Офісу Президента виходить Указ №206/2026, і саме Офіс Президента, як відомо кожному учаснику судової реформи, має вирішальне слово у будь-якому кадровому призначенні, пов’язаному з правосуддям.

При цьому сама Мудра — фігура неоднозначна. У листопаді 2025 року журналісти нарахували на ній брендових речей на понад $70 000 за пів року: Dior, Gucci, Bvlgari, годинник Audemars Piguet Royal Oak за €25 000. У декларації за 2025 рік — $250 000 заощаджень у банку в Тель-Авіві. Для заступника керівника Офісу Президента воєнного часу — стиль, м’яко кажучи, помітний.

Пікантний збіг

Після завершення конкурсу кандидатуру має подати МЗС України до Секретаріату Асамблеї. І тут варто зазначити один цікавий момент: подання здійснює МЗС, а забезпечує його — посольство в Нідерландах. Тобто, якщо кандидатом дійсно стане Костін, він фактично подаватиме сам себе через підпорядковану йому ж структуру. Конфлікт інтересів? Ні, ну що ви, — просто збіг. Але на цей збіг гарантовано звернуть увагу у МУС.

Потім починається справжній міжнародний марафон: перевірка Консультативним комітетом з номінацій суддів (інтерв’ю, оцінка кваліфікації, розподіл кандидатів за категоріями від «висококваліфікований» до «некваліфікований»), due diligence від Механізму незалежного нагляду, публічні дискусії з кандидатами — і лише потім голосування в грудні. На кожному з цих етапів кандидат від України зустріне юристів із десятиліттями досвіду в міжнародних судах.

І ще одна деталь, яку варто мати на увазі: виборча кампанія — це місяці активної роботи в Нью-Йорку, зустрічі з делегаціями, лобіювання, участь у публічних форумах. Поєднати це з повсякденною роботою Посла в Гаазі — фізично неможливо. Тобто, висунувши свою кандидатуру, Костін фактично муситиме залишити посольство. А якщо не буде обраний — повертатися буде нікуди.

Замість висновку: а, може, через три роки?

Україні безумовно потрібен свій суддя в МУС. Для країни, яка є і ситуацією під розслідуванням, і активним співробітником Суду, це питання не лише престижу, а й стратегічного значення. Але вибори — це не тільки про бажання. Це — про арифметику квот, про дипломатичні домовленості, про якість кандидата і про час.

Нагадаємо ще раз: у 2026-му Східна Європа не втрачає жодного суддю. Жоден із шести, що йдуть, не представляє СЄГ.

У 2029 році відбудуться наступні вибори. До того часу закінчаться повноваження шести суддів, обраних у 2020-му, серед яких — Лордкіпанідзе з Грузії. Ось тоді Східна Європа дійсно матиме природну вакансію. За три роки Україна може підготувати кандидата, який дійсно вражатиме: із науковими здобутками, досвідом роботи в міжнародних судових інстанціях, бездоганною репутацією та вільним володінням робочими мовами Суду. Три роки — це час для серйозної дипломатичної кампанії, для побудови коаліцій підтримки, для укладення домовленостей про взаємне голосування.

А поки що ми спостерігаємо конкурс, який більше нагадує формальність, ніж реальне змагання. Конкурс, де строки підібрані так, ніби результат відомий заздалегідь, де процедура подачі «резервного кандидата» натякає на певну нервовість організаторів, і де головне питання — не «хто переможе», а «навіщо це було потрібно саме зараз».

Україна заслуговує на суддю в Міжнародному кримінальному суді. І він необхідний країні. Але Україна також заслуговує на те, щоб цей суддя був обраний, а не просто висунутий, і щоб держава могла ним пишатися. Після всього перерахованого стає зрозумілим, що це точно не мета влади, а процес їй цікавіший за результат. На жаль.

Джерело