Тепла темрява з запахом гасу

У дитинстві батьки мене часто «віддавали» у село. Світло там було не завжди, а інколи — майже ніколи. Я звикла у Львові до світла, а тут, як тільки смеркне – суцільна темінь. 

Просилася додому, але батьки працювали, тож канікули доводилося проживати у селі.  Ось у такі темні вечори ми запалювали каганець. Маленький вогник у гасовій лампі тремтів, кидав тіні на стіни, і весь світ зменшувався до столу, бамбетля (дерев’яний диван) у кухні та кількох облич. Я брала книжку і читала своїм тіткам уголос. Повільно, виразно, щоб вистачило світла і для літер, і для сенсу.

Не було ані телевізора, ані телефону, ані нескінченної стрічки новин. Була історія, голос і  дві цьоці поруч. Одна – незряча, яка обожнювала мої приїзди і читання книжок.  Я була її Всесвітом у цьому темному царстві. Інша цьоця – моя хрещена – також тішилася, як тільки я у такі  вечори брала до рук книжку. Темрява тоді не здавалася ворогом — вона просто була умовою життя. Ми підлаштовувалися. Раніше лягали спати, більше говорили, більше слухали одне одного. І якось ті часи пережили.

Я не ідеалізую минуле – Боже борони. Там було багато важкого: бідність, втома, холод. Але було й щось, що сьогодні здається розкішшю, — уміння бути разом без електрики. Не чекати, поки з’явиться світло, щоб почати жити.

Сьогодні ми інші. Ми звикли до комфорту, швидкості, постійної доступності. І коли цього раптом не стає, здається, ніби з нас зняли шкіру. Ми злі, розгублені, налякані. Це нормально. Але, можливо, варто іноді згадати: людство вже жило без лампочок і Wi-Fi. І не просто жило — закохувалося, виховувало дітей, читало книжки і мріяло.

Відсутність світла — це не лише про незручності. Це про випробування нашої внутрішньої опори. Про те, чи вміємо ми запалювати свій маленький каганець — словом, турботою, пам’яттю. Про здатність не зламатися, а трохи сповільнитися й побачити тих, хто поруч.

Ми обов’язково повернемо світло — фізичне, яскраве, стабільне. Але поки його немає, важливо не втратити інше — людське. Бо якщо колись дитина при каганці могла читати книжку дорослим і в цьому було життя, то й сьогодні ми зможемо вистояти. 

Ми вже це робили. І зробимо знову…