Колядування — це не просто спів, а жива нитка між поколіннями

Сучасне місто живе швидко. Діти мають насичений графік: навчання, гуртки, онлайн-заняття, домашні завдання. На традиції, що потребують підготовки та часу, часто просто не вистачає сил і бажання. Святвечір дедалі частіше перетворюється на родинну вечерю без виходу «в люди». Плюс додалися цифрові розваги замість живого спілкування. Смартфони, ігри та соцмережі стали звичнішими за вивчення колядок. Онлайн-світ пропонує швидкі емоції, тоді як колядування потребує сміливості, живого контакту й подолання сором’язливості. Для багатьох дітей це складніше, ніж натиснути кнопку play.

Щороку чекаю на колядників. Але цьогоріч на Святвечір не прийшов ніхто. Та це й зрозуміло -  батьки дедалі більше хвилюються за безпеку дітей. Під’їзди з домофонами, закриті двори, незнайомі люди — усе це створює відчуття ризику. Часто дорослі просто не дозволяють дітям ходити від дверей до дверей, навіть у супроводі.

Колись колядування передавалося з покоління в покоління. Якщо батьки самі не колядували в дитинстві або не надають цьому значення, діти про традицію дізнаються лише з підручників чи відео. Без родинного прикладу звичай поступово згасає.

Пригадую,  у тамті совєцькі часи, коли треба було мало не пошепки колядувати, Різдво відчувалося якось по-особливому… Різдвяні свята були особливо величними для моєї родини. Різдво починалося із хороших справ. У моєму дитинстві це називали людяністю. Тепер це називають благодійністю. За кілька днів до Різдва мама пакувала мені торбинку зі сушеними грибами і сушкою на узвар, слоїком маринованих опеньок, маком для куті і пампухів, горіхами. Увесь цей крам я везла маминій двоюрідній сестрі. Мак, гриби і горіхи розносила сусідам… Тоді я не розуміла цих, як мені тоді здавалося, непотрібних вчинків, а мама казала: «Нагодуй голодного і поділися з бідним…».

Мама кілька днів не виходила з кухні — пекла, варила, бо ж на столі мало бути 12 страв. Батьки спеціально привозили зі села кілька жмень сіна, яке клали на столі під обрус. Я чекала, коли на небі з’явиться різдвяна зірка. Не тому, що нарешті буде вбрана ялинка (а ялинку тато вбирав після Нового року – на Різдво!) і наготовлена сила-силенна смаколиків, а швидше хотілося поколядувати. Ми з моєю «закадичною» подругою Олею, яка пізніше стала хрещеною моєї доньки Наталі, вбрані у величезні шалянові хустки, йшли колядувати - до її батьків, мого хрещеного, сусідів, знайомих. Ставали під двері і затягували «Добрий вечір тобі, пане господарю…» так, що аж відлуння відбивало у під’їзді. А потім віншували. Не нашвидкуруч «Я маленький хлопчик…», а як справжні артисти, та ще й вклонялися. . 

З роками я зрозуміла, що колядування —  це не просто спів. Це жива нитка між поколіннями, відчуття родинності й тепла. І від нас залежить, чи почують її наші діти та онуки.

Колись Різдво було величним святом: з колядою і віншуванням. Так би мало бути і зараз. За різдвяним столом має зібратися мала і велика родина, щоб побажати одне одному міцного здоров’я і Божого благословення. Заколядувати і радіти завтрашньому дню. Бо народився Ісус Христос, а з Ним на землю прийшла радість і віра. Якщо хтось забув, що на вас чекають батьки, — знайдіть час і прийдіть. «Христос народився!» — привітайтеся і вклоніться найріднішим людям.