Сорочка тепер не одяг, а броня

Зранку ти встаєш і балансуєш між немає світла та немає води. Іноді — обидва одночасно, для більшого ефекту.

Але все одно збираєшся. Навіть робиш мейкап.

Бо якщо вже виживати — то красиво.

Бо жити треба всупереч. Всупереч дронам, відключенням і щирому бажанню наших сусідів, щоб ми зникли, бажано без вайфаю і кави.

Ти малюєш стрілки при світлі павербанка, п’єш каву, підігріту на свічці, і ловиш дзеркальне відображення себе, яке тихо шепоче: «Ну, от бачиш, не вийшло в них сьогодні».

Виходиш з дому, тривога.

Летить дрон. Ти дивишся на нього, він дивиться на тебе. Обидва робите вигляд, що вас це не стосується. Бо запізнитись на роботу — страшніше, ніж приліт.

Поруч дядьки щось ремонтують, зупинились, глянули на небо, перехрестились, і далі пилять болгаркою. Бо премія сама себе не заробить.

Зранку починається генераторне життя.

Один генератор на виробництві не завівся — паніка. Бо генератор, який не працює — це не просто залізо, це розбиті плани, зарплати, кредити колективу, який працює з тобою — і одна велика дірка в нервовій системі на всіх.

У кафе світла нема. Дівчинка двадцяти років з окупованої частини Запоріжжя по відеоінструкції заводить генератор. Від слова «генератор» в неї вже тік очного нерва, але вона тримається.

Чекає клієнтів — тих, в кого розрядився ноут, телефон або сенс життя. Усім потрібна кава. І розетка. В цьому порядку.

І все одно — Київ живе.Ми живі. Хтось на каві, хтось на адреналіні, хтось на молитві, але живі.

Бо поки ми жартуємо про дрони — значить, що ми ще не мертві.

Джерело