«А ти говориш українською мовою?»

Це був вихідний. Я мала справи в центрі міста. Товаришка, яка живе у Польщі, попросила купити їй українсько-польський (польсько-український) словник. Вона має українські корені і досить непогано говорить українською. Казала, що їй пропонували купити хіба що російсько-польський словник, але він їй «сто років не потрібний»…

Але й у Львові знайти українсько-польський словник з медичними та технічними термінами ще той квест. російсько-польські словники вилучили з продажу, а українсько-польських досить мало у книжкових крамницях, і у них невелика кількість слів. Тритомник, який був виданий ще в УРСР, і коштував 12 карбованців, я знайшла на розкладачках, що біля пам’ятника Іванові Федорову. Пофотографувала і надіслала подрузі…

Після цього пішла на зупинку тролейбуса, що біля Львівського національного університету ім.І. Франка. Людей на зупинці майже не було. Я присіла на лавку. Обертаюся, поруч дві пані старшого віку. Чую, розмовляють між собою російською. Ця мова мені ріже слух, але, думаю, старші жіночки, їм складно переходити на українську…

Зі мною би погодився і француз Ніколя Імберт, з яким я напередодні робила інтерв’ю. Сам Ніколя вивчив українську мову за десять місяців! Говорить вільно. Викладає французьку онлайн для українців. Ніколя дивується, що чимало українців досі не вивчили державну мову і не прагнуть цього. Щоправда, до людей похилого віку ставиться у цьому плані поблажливо, мовляв, їм справді важко перейти на іншу мову… Тож, і я вирішила не акцентувати свою увагу на цих жіночках…

Але мимоволі чую про що говорять: “миють кістки” своїй знайомій, “которая увлекается алкоголем, больше, чем надо” і “не может жить с одним мужиком, ей нужно разнообразие...”. Згодом одна з них хвалиться, що виглядає молодшою, ніж її знайома-однолітка…

Людей на зупинці більше немає. Я відволікаюся від їхнього спічу, думаю про своє. До зупинки підходить молода мама з сином. І знову чую російську… Опиняюсь між ними — з одного боку московською мовою щебечуть дві пліткарки, з іншого - тією ж мовою молода мама виховує сина... Ніби я не у Львові, а в москві…

Згадую слова француза Ніколя: “Літнім людям, можливо, складно, але молодь... Коли я чую, як у Києві молоді люди, яким максимум 20 років, спілкуються цією мовою, вважаю, це ганьба”.

Дивлюся на молоду маму, їй не більше 30. У цей момент хлопчик сідає коло мене, і я не втримуюсь: “А ти говориш українською мовою?” - запитую його цілком доброзичливим спокійним тоном. Думаю, хлопчик навчається у початковій школі.

Дитина не встигла відкрити рота, як мама зірвалась на крик: “А чого ви його питаєте? Я — мама, питайте мене”. Причому кричала вже українською…

Крик на мене не діє, я загартована. Спокійно їй кажу: “Добре, запитую у вас. Чи ваш син говорить українською?”.

І тут почула від неї сакраментальну фразу:

«А какая разница?! - переходить знову на російську. — Главное, чтобы человек хороший был изнутри… Солдаты в окопах тоже говорят по-русски». О, думаю, російська пропаганда — в дії!

У моїй голові знову звучать слова знайомого француза: “На тебе напав божевільний сусід, а ти не докладаєш зусиль, щоби хоча б говорити українською мовою. Яка в тебе є повага, любов до своєї Батьківщини і до своїх співвітчизників?”. Ніколя ніби пробуджує з якогось летаргічного сну, і ти цю неповагу відчуваєш аж до кісток.

А мама продовжує щось мені кричати та обурюватися моєю поведінкою. Дістаю з кишені телефон, щоб записати її спіч про «какаяразница». Та як тільки вона побачила телефон, її з зупинки, як вітром здуло... Лише кинула мені на прощання фразу: “Такі патріоти, що аж страшно...”.

Тим часом, під приціл моєї камери потрапляють “русскоговорящие женщины”, що стояли з іншого боку і спостерігали цю ситуацію. Виявляється, і вони вміють говорити українською.

“Яка патріотка? - зі злим сарказмом каже про мене, але не мені, а своїй подрузі. - Патріотка нашлась”. Та їй відповідає: “Не в генделиках треба сидіти, а воювать іти. А то в генделиках сидять, а — всі патріоти...“.

Я знову берусь за телефон… Коли жіночки зрозуміли, що можуть потрапити на відео, занервували. “Пішли звідси. Вона — хвора людина”, - каже одна і тягне подругу за руку…

Мова формує ідентичність, формує націю, тому наш одвічний ворог завжди використовував свою мову як інструмент нищення цієї ідентичності та нації. Мені боляче, що навіть зараз, на фоні трирічної кривавої бійні, яку влаштував українцям російський агресор, чимало українців не здатні усвідомити цього очевидного факту, не можуть, чи не хочуть побачити причинно-наслідкові звʼязки.

А ще мені прикро почуватися у власній державі чужинцем…

Дуже сподіваюся, що той маленький хлопчик з львівської зупинки, колись згадає мене і моє імпульсивне, емоційне питання до нього: «А ти говориш українською мовою?».