Ми не звикли до війни. Ми перемогли війну всередині самих себе

20 грудня…

Одна дівчина з Києва вранці розмістила фото в інстаграмі й написала своїм іноземним друзям: «Як бачите, я змушена ховатися у власній ванній кімнаті посеред ночі, тому що на наші будинки, на наші голови летять російські балістичні ракети».

Це фото й підпис до нього, які є, мабуть, в кожної української жінки в «портфоліо», мене якось сильно зворушили. Це - щемливо і боляче.

Найпростіше і ніби вже звичне здатне вражати найбільше.

У цивілізованій Європі, в першій чверті ХХІ століття, в історичному прекрасному місті ми змушені ховатися від ракетних атак оскаженілої орди, як дикі звірі. Це дико й абсурдно. Нам навіть якось ніяково за це: ми не повинні посеред ночі прокидатися від повітряної тривоги, ми не повинні втікати в ванну! Ми не мали б знати про "правило двох стін". Ми – Люди!

Хто знає, що подумають, і як прореагують ті іноземні друзі? Мабуть, скажуть самі собі: «Це справді жахливо!», «Це дуже прикро», «Шкода»… А потім підуть випити кави з круасаном. Я без претензій до них, просто констатую. Що вже казати про іноземців, як ми й самі давно звикли до того, до чого звикнути неможливо. Ми намагаємося жити. Жити, а не виживати.

На моє переконання, ми не звикли до війни. Ми перемогли війну всередині самих себе. Завдяки самим собі і одне одному. Вже була в нас та сила, і стійкість про які ми самі не підозрювали. Ця стійкість не від безвиході. Це - успадковане, давнє й глибоке.

Нам не був потрібен цей досвід, ми б без нього з радістю обійшлися. Але я знаю точно: якщо він у нас вже є, ми його неодмінно переплавимо в якусь таку досі небачену силу, мужність і красу, яких навіть самі від себе не сподівалися.

Так буде!

Джерело