Україна та Ізраїль спільними зусиллями перемогли росію та Іран у Сирії

Сирійський диктатор Башар Асад тримався у своєму кріслі завдяки військовій допомозі росії та Ірану. 26 листопада на півночі Сирії розпочалося повстання проти диктатора. Він звернувся до своїх союзників — росії та Ірану по допомогу. Йому відмовили обидва союзники: росія, тому що загрузла у війні з Україною і не мала ресурсу для війни на два фронти, а Іран не мав змоги надати допомогу через провальні військові дії, які він протягом року здійснював проти Ізраїлю як за допомогою ракетних атак, так і використовуючи своїх клієнтів — угруповання Хамас та Хезболла.

Так, захищаючи кожен своїх громадян, Україна та Ізраїль спромоглися завдати несподіваної поразки росії та Ірану на території Сирії.

Громадянська війна у Сирії відновилася після п’яти років відносного спокою. Військові формування арабів-сунітів, які фінансуються багатим Катаром, почали операцію зі звільнення міст, з яких вони були вигнані урядом президента Башара Асада. Асаду допомагали росія, Іран та шиїтські угруповання з Лівану — Хезболла.

З Іраном та Хезболою уряд Асада пов’язували релігійні зв’язки, бо алавіти, до яких належить родина Асада, є відгалуженням шиїтського напрямку Ісламу, до якого належать Іран та Хезболла. З росією уряд Башара Асада пов’язували давні зв’язки його батька — президента Хафеза Асада, який мав військові угоди ще з Радянським Союзом.

Радянський Союз за надану військову допомогу Сирії отримав право розмістити на узбережжі Середземного моря дві військові бази.

Військово-повітряну базу поблизу населеного пункту Хмеймім та військово-морську базу у порту Тартус, що знаходиться за 60 км на південь від Хмеймім.

Головною метою створення цих баз було недопущення будівництва нафтопроводу з Саудівської Аравії до Середземного моря. Тому що у
разі існування такого нафтопроводу уся радянська (російська) нафта ставала би неконкурентною на європейському ринку, оскільки
собівартість саудівської нафти у чотири рази нижча за російську.

За відсутності нафтопроводу, Сауди змушені возити свою нафту довгим шляхом до Європи танкерами і це дає російській нафті велику перевагу. Ця перевага компенсує прикрість вищих витрат на видобування російської нафти.

Тому росія зі стратегічних міркувань мала би намагатися зберегти ці військові бази і для цього надати допомогу диктатору Асаду.

Використання російських військових баз у Сирії для перекидання зброї до «вагнерівців» в Африці теж має значення, але другорядне щодо політики недопущення саудівських нафтопроводів до середземноморських портів Сирії.

Якщо ми не враховуємо цього стратегічного мотиву російської політики у Сирії, то й не можемо оцінити наскільки важливими є дві військові бази з точки зору кремля.

Відмова росії надати допомогу Асаду означає, що стратегічна цінність військових баз для кремля зменшилася у порівнянні з 70-ми роками
минулого століття.

Це може бути пов’язане з тим, що споживання нафти у Європі у найближчі 30−40 років буде зменшуватися, і тому країни Перської затоки, такі, як Об’єднані Арабські Емірати та Саудівська Аравія вже думають не про прокладання нафтопроводу до Середземного моря, а як вигідно вкласти ті гроші від продажу нафти, які вони все ще заробляють, щоби забезпечити джерела прибутку у майбутньому. Зокрема, вони готові вкладати гроші навіть в ІТ сектор ізраїльської економіки, і з цим пов’язане налагоджування дипломатичних відносин між ними та Ізраїлем, що неможливо було навіть уявити ще 15 років тому.

Хто ж приходить до влади у Сирії замість диктатора, який тримався на російських та іранських багнетах?

Це військові угруповання, які представляють арабів-сунітів. Араби-суніти становлять більшість населення Сирії. Крім того, там проживають значні меншини курдів, арабів-шиїтів та християн.

Військовий наступ арабів-сунітів підтримував президент Туреччини Реджип Ердоган. Турки теж суніти. Під час попередньої війни близько 3 мільйонів громадян Сирії перейшли кордон Туреччини, втікаючи від військ Асада. Утримання цих трьох мільйонів біженців лягає тягарем на бюджет Туреччини, яка просила час від часу сирійський уряд взяти на себе частину витрат. Сирійський уряд постійно відповідав відмовою, що не поліпшувало стосунки між урядами двох країн.

Через наявність угоди між Сирією, Туреччиною, росією та Іраном Ердоган не міг формувати військові підрозділи, створені з цих біженців проти режиму Асада. Втім ніщо йому не заважало підтримувати арабів-сунітів, яких фінансує Катар і які були неподалік, але вже на території самої Сирії.

Крім того, Туреччина скористалася нагодою, щоби відкинути збройні формування курдів, які представлені партіями, що вважаються у Туреччині терористияними. А курдів підтримують США, які є союзниками Туреччини по НАТО. От така-то чудасія. Як каже прислів’я: «Схід — це дуже заплутана річ».

Коаліція сунітських повстанців складається з широкого політичного спектра. До нього, у тому числі, належить так звана Ісламська держава, яку США вважають своїм ворогом. Тому останніми днями вони завдали превентивного удару майже по всіх військових об’єктах Ісламської держави у Сирії, щоби до влади у Сирії прийшли більш помірковані сунітські сили з якими можна буде налагодити конструктивні відносини.

Найбільш харизматичною фігурою серед сунітської коаліції виглядає Абу Мохамед аль-Джолані. У нещодавньому інтерв’ю американській агенції CNN він вперше назвав своє справжнє ім’я замість псевдоніму — Ахмед Хусейн аль-Шараа.

Пан Шараа у молоді роки був союзником терористичної організації Аль-Каїда, але як він пояснює в інтерв’ю: людина з часом міняє свої погляди, і у сорок років ці погляди суттєво відрізняються від поглядів двадцятирічного юнака. Наразі він хоче виглядати поміркованим політиком, готовим враховувати інтереси усіх конфесій та політичних партій. Час покаже до якої міри його погляди і погляди його найближчих соратників з угруповання Хайат Тахрір аль-Шам відійшли від радикалізму.

Наразі ми можемо констатувати, що росії можна завдавати болісних військових поразок. Як сказав президент США Байден у зверненні до нації у неділю: «Російська підтримка Асада провалилася». Це тому, що Україна за підтримки американських союзників чинить опір вторгненню російських сил… росія не змогла захистити свого головного союзника на Близькому Сході.