Чому масова мобілізація загрожує Україні крахом державності
Gallup зафіксував невтішний тренд: все більше українців зневірюється в перемозі. Оскільки інші цілі війни не сформульовані та не озвучені, природно, що запит на негайний мир зростає
Якщо боротися з цим трендом масовою мобілізацією та збільшенням чисельності Сил оборони України, це спровокує наслідки, протилежні тим, які очікують мої друзі Юрій Касьянов чи Марія Берлінська.
Бо мобілізація (ресурсів, економіки, державних інституцій і врешті-решт простих громадян) корисна, коли народ довіряє політичному проводу країни та вірить у досяжність поставлених цілей. Або відчуває екзистенційну загрозу від ворога собі особисто, своїй родині та своєму майну.
Ані першого, ані другого факторів в Україні, на жаль, немає. Аби знову переконати українців, що пуйлу потрібні не Крим та Донбас, а перетворення України на Малоросію, а українців — на малоросів, саме він (а не ми) має публічно відмовитись від зупинення війни. Причому не на словах, а після офіційної консолідованої пропозиції України та її західних партнерів про припинення вогню по лінії розмежування (з обговоренням нюансів та деталей).
Тобто саме путін має відмовитись від мирних перемовин чи зірвати їх, аби відродити в українцях відчуття екзистенційної загрози й мотивувати нас битись далі. Аби «перемога або смерть» знову стало не красивою метафорою, а актуальним вибором кожного. Як навесні 2022. В іншому разі запит на мир тільки зростатиме, і суспільство тиснутиме на того, на кого може, тобто на українську владу.
А якщо масова мобілізація збігатиметься з висхідним запитом на якнайшвидше припинення війни, в країні складеться класична революційна ситуація, коли запит низів прямо суперечитиме примусовій політиці верхів. Тоді питання полягатиме лише в тому, коли вибухне ця гримуча суміш.
Збільшення кількості людей у камуфляжі без радикальної реконструкції української держави, без перетворення пострадянської армії в сучасне українське військо, без відновлення суспільного договору між владою та громадянами, без задоволення запиту на соціальну справедливість — лише плодитиме кількість СЗЧ, калік, кинутих державою напризволяще, та потенційних заколотників, які зачаїли глуху злобу на тих, хто послав їх помирати за «прокурорів, мажорів, МСЕК-івців, депутатів, чиновників та ментів».
В цій ситуації значне збільшення кількості мобілізованих (за всієї обʼєктивної потреби у свіжій крові на фронті) зіграє радше в мінус, а не в плюс.
Бо підштовхне країну до повторення трагедії 1917 року, коли мільйони людей у військовій формі повірили популістам-горлопанам, втратили віру в політичний провід країни та розуміння цілей війни — кинули фронт і пішли додому. Бо бути просто «гарматним мʼясом» ніхто не хоче. А охочих воювати за Україну будь-де, будь-коли та за будь-яких обставин залишилось критично мало.
Тому, аби продовжувати війну, Україні та українцям потрібен новий імпульс. Яким може стати або зміна влади, що відродить надію на краще майбутнє цієї країни та відновить довіру до політичного проводу, який її у це майбутнє веде. Або неприйнятні умови путіна на переговорах та/чи велика поразка на фронті, яка перетворить «далеку війну» на безпосередню загрозу життю, здоровʼю та майну кожного українця.
Але перед тим, як знову підняти на знамена гасло «перемога або смерть», нам потрібно усвідомити, що без радикальної реконструкції України вірогідність колапсу української державності щодня зростатиме, а шанси на перемогу танутимуть, наче сніг навесні.