Фільм «Буча» — про зло, яке поки нескінчене

Ми були вчотирьох. У найменшому залі на 9 крісел. Я, дві вагітні молоді жінки, обидві дружини військових, і один військовий у відпустці, родом із Херсону.

Ми плакали. Військовий матюкався. Ми теж трохи говорили заборонених у пристойному товаристві слів.

Ми дивились художній фільм «Буча», який зняв режисер Станіслав Тіунов, а написав сценарій і продюсував — Олександр Щур.

Про фільм багато різного вже писали. Я, як правило, стараюсь не читати рецензії і відгуки до того, поки не подивлюсь сама і не матиму власного враження. Але пару мені таки потрапили на очі. З різними зауваженнями і претензіями — від «тригерної назви» і до того, що ще «надто рано знімати про це кіно».

Я не знаю, чи можна розмірковувати про трагічний насправді фільм категоріями подобається — не подобається, але цей фільм — прямо в серце. Він важливий і болючий.

На відміну від «Конотопської відьми», де жага помсти була задоволена, «Буча» якраз про зло, яке поки нескінчене.

Якщо без спойлерів, то в основі сюжету — історія волонтера, який, маючи паспорт Казахстану, вивозить людей з Бучі під час її окупації російськими військами.

Цей фільм заснований на реальній біографії волонтера Костянтина Гудаускаса. Більше того, практично більшість героїв і героїнь фільму мають реальних прототипів в житті, і в сценарії та при зйомках це досить добре було втілено.

До речі, наприкінці фільму є стислі розповіді про реальних людей, історії яких втілено в стрічці. І від цього досить тяжко на душі. Бо все — свіже і пережите, впізнаване і чутливе.

Я читала, що більшість представлених у фільмі сюжетів справді «так чи інакше співвідносяться з реальністю окупованої Київщини». Для написання діалогів між російськими військовиками використовувались оприлюднені записи перехоплень переговорів. Як російську техніку у фільмі знімали трофейні БТР та вантажівки, захоплені українською армією. А зйомки проходили в Київській області з 16 березня до 22 квітня 2023 року.

Так, рани свіжі, і фільм тригерить. Я відчувала і злість, і лють, і відчай, і розпач. І практично фізичний біль. Я, яка перебувала у «спокійній» Одесі. У порівняні з тодішньою окупованою Київщиною.

І я думала, що скільки всього ми не знаємо. Скільки невідомих людей здійснювали свої невідомі подвиги, рятуючи одне одного. Скільки вбитих і закатованих, про яких знають лише їхні рідні і близькі. Скільки всього неописаного і не зафіксованого залишилось в нашій новітній історії.
Я навіть не хочу обговорювати якісь недоліки фільму. Бо це — не рецензія. Це — мої відчуття і необхідність бачити, знати, не забувати.
Найприкріше, що в одеському кінотеатрі, де я дивилась фільм, є лише один сеанс в день, на 15.30. Розумієте, що такий час зразу відрізає охочих дивитися. Фільм демонструють у vip- залі на невеличку кількість глядачів, куди найдорожчі квитки. Ну, все, як у нас люблять робити з українським кіно в таких містах, як Одеса.

І я згадала, що мені не сподобалось! Мені категорично не сподобався актор Вʼячеслав Довженко! От категорично! Він грав таку падлюку у фільмі — полковника ФСБ Стрельнікова, — що мені аж повітря не вистачало. В його адресу ми теж матюкались.

Насправді, я люблю ролі цього актора, він класний, це дніпропетровська акторська школа, я знаю, що не можна ототожнювати актора і його роль, але — ну, блін! Передайте Вʼячеславу Довженко, нехай так більше не робить.

До речі, от якраз «герой» Довженка — це про нескінченність зла. Як на мене — це дуже реально виписана роль, і тут сценарист не опустився до банальщини, як буває зазвичай.

І ще одне. Добре, що покидьки розмовляли російською. Бо, на відміну від «Конотопської відьми», де, на виконання мовного закону, через 10 хвилин після початку фільму, вся срань перейшла на українську, тут, на щастя, цього не було. Але був синхронний переклад і рухомий рядок. Синхронний переклад реально заважав. Бо, звісно, хотілось слухати паскудний оригінал, а не помʼякшення на кшталт «до біса» там, де був значно природніший для росіян вираз.

А от з рухомим рядком було якраз нормально. Певне, потрібно таки в закон вносити якісь зміни щодо саме фільмів на воєнну тематику. Бо мені в западло дивитися на кнурів, які розмовляють вишуканою українською.

І, нарешті, останнє. Оці наші фільми треба дублювати російською і безкоштовно викладати на всіх доступних стрімінгових платформах. Величезна кількість людей, поза межами країни-терористки, розмовляє російською мовою. І росія з ними працює. Хто чи що заважає це робити нам?

За фільм — дякую. Тяжкий, але необхідний.

Джерело