Мій батько не дожив до часу, коли наді мною перестали сміятися…
Війна звільнила мене з пекла…
У моїх дітей було психологічно не просте дитинство. Вони не відчували ні поваги, ні турботи в зв’язку з тим, що їх батько загинув за Україну в АТО. Вони постійно відчували образу за оббріхування і паплюження їх матері.
Вони постійно відчували ненависть оточуючих людей, коли знаходилися поряд зі мною в громадських місцях.
Був один єдиний раз, коли вони відчули гордість. Ми пішли на «лазалки» в парк Партизанської слави в Києві, і коли ми лізли на підвісному маршруті діти побачили внизу під соснами бетонну брилу, яка була розмальована перетворена ентузіастами в пам’ятник Революції Гідності, і там було моє прізвище, як героїні Майдану. Було так неочікувано і приємно побачити трохи поваги хоч і в хащах після довгих років життя в ганьбі.
Коли наступний раз діти взяли друзів показати це, брила виявилася перемальована…
До речі, за Майдан я отримала орден «За мужність». Я вважала, що запізно і несправедливо отримала… аж в 2019 році, і принизливо, бо не на річницю Майдану, а на 8 березня. Але суспільство вважало інакше, що я взагалі не мала на нього права, і мене буквально розіп’яли в публічному просторі, був навіть флешмоб Таня#верни#орден. Одиниці за мене тоді заступилися. А зараз, агов, громадськість, як ви вважаєте, я заслужила на той орден за Майдан, особливо на фоні того, що за Майдан переслідують лише мене (моє судилище, де мене чекає найвища міра за спалення офісу Партії Регіонів лише відкладене в зв’язку з війною).
А тепер до чого я це згадую. Щоб пояснити, що я більше не буду представляти інтереси суспільства у Верховній Раді. Після тієї несправедливості, яку пережила я і моя сім’я, я не хочу і не буду більше служити натовпу, і маю право на такий вибір. Тобто у ВР я більше не піду. Тому не треба на моїй сторінці у фейсбуці, як робити з мене політичного кумира, так і хейтити авансом, як ймовірного кандидата в депутати від опонентів.
На моїй сторінці у фб, я в умовах дуже обмеженого спілкування, намагаюся компенсувати емоційну складову. Так, я жива людина, я хочу тут похвалитися, злити злість або, навпаки, поділитися радістю. Адже я емпат. Я хочу на це отримувати відповіді людей, а не реакцію ботів через призму політичних розрахунків на мою особу.
Р.S. Наведу ще один показовий приклад, що має стосунок до сучасності. Отже, перший рік майданівської влади. Я депутат, у мене складний психічний стан, вдова, ще хвора після нападу на Майдані, на це накладається величезна відповідальність перед людьми і Україною. Мені дуже важко. Як мами мене немає. Я навіть, якщо дома, закриваюся, щоб діти не бачили, що я плачу… Батько мій веде мою дочку Іванку в піцерію. Там плазма і крутиться «Вечірній Квартал» з сюжетом, які придурки стали депутатами. Особливо знущаються наді мною — «хохотлива сучка з довідкою з психлікарні». І це про вдову загиблого…
«Мала Іванка тоді запитала: «Діду, чого всі над моєю мамою сміються?».
Тато не знав, що відповісти. Коли він розповідав про це мамі, сльози стояли в його очах.
До речі, мій батько не дожив до часу, коли наді мною перестали сміятися…
Війна звільнила мене з пекла…
