Сама Мова оплакує найкращу свою доньку

15 років тому я стояла у дворі на вул. Масарика у Львові і ридала ридма, ніби за якоюсь непоправною втратою.

з квартири Ірини Фаріон я вийшла тоді востаннє. з її маленької затишної квартирки, де Ірина Дмитрівна мешкала усе життя, незалежно від звань і посад. Ірину Фаріон воістину не цікавила матерія, тільки Ідея. і у квартирі, ущент забитої книжками навіть попід головами, навіть у кухні, абітурієнткою я мала честь цією Ідеєю щонеділі по обіді причащатися

кожен урок — то було Причастя

і я не планувала вступати на філологічний. узагалі. майже випадково (або ні?) прийшла готувати обов‘язкову мову й літературу в університет, але на хімічний або біологічний факультет, один з двох. буду науковим співробітником, думала. особливого хисту до чогось у мені ніхто не бачив, відмінниця і не більше. таланти у селищній школі шансів не мають, а вдома — вдома завжди було багато роботи, нема часу на таланти

з руки Ірини Фаріон я готувалась на філологічний уже з другої нашої зустрічі, відколи написала про мову текст як перше домашнє завдання

«[…] Ти іскра, розсипана ще на вологій свідомості патріотів. Схиляюсь перед тобою… Тебе розпинали на хресті, але ти витерпіла, моя Святине!.. Я молюся, щоб над колискою наших дітей не линули чужинські пісні»: п’ятнадцять років дитині зі селища Красне, 2009 рік
мене ніхто не підтримав у цьому рішенні, бо що за вибрики

у виборі сродної праці Ірина Фаріон була і тривалий час залишалась моєю єдиною підтримкою

якби тоді не Ірина Фаріон, не було б зараз мене як філолога, ані жодних моїх книжок.

і тоді — у дворі на Масарика — я плакала розпачливо, бо певна історія попелюшки з її хрещеною мамою закінчилась, а далі мусиш сама. я не хотіла сама. мені хотілось упитися у двері тієї квартири, що ніби напувала спраглого пустельника водою, сам-у-полі-воїн, але відтоді ми справді бачились лише випадково, до десяти разів за всі ці роки і лише в наукових бібліотеках, в університетах, на конференціях і презентаціях книг. тільки коли я вступала до аспірантури, Ірина Дмитрівна принагідно перепитала, чи точно література

дорога Ірино Дмитрівно

сьогодні я знову розпачливо плачу. і той самий двір на Масарика у Львові, де розстріляли, ніби на Соловках; де вбили, як убивали Агатангела Кримського, Олексу Синявського, Григорія Голоскевича й Олену Курило.

далі — Ірина Фаріон

сьогодні Сама Мова оплакує найкращу свою доньку, — у неї більше не буде такої пристрасної. не буде наукових праць, так багато з яких ще могло б бути, не буде реалізованих планів, а так багато було почато і як багато було ідей, і не буде наукових студій про великих українців: наступна студія — про Неї саму

Ірина Фаріон ніколи не боялася бути, хоч її не раз залякували впродовж усієї політичної кар‘єри, і зараз вона не забрала б назад жодного свого слова, — вона сказала б, що сказала замало

нехай тепер за Неї скажуть її учні, сотні тисяч людей

нічого не даремно

а помста — помста хай буде страшна

______________

мама назавжди з тобою і з твоїми дітьми, дорога Sofiya Semchyshyn

Збережено стилістику авторки

Джерело