На рівні країни у нас відчутний дефіцит командирів
В армії є чіткий критерій поганого командира. Він боїться брати на себе відповідальність
Взагалі командири бувають різними. Вони відрізняються досвідом, манерою спілкування, ставленням до підлеглих. З усіма цими особливостями можна ужитися. Крім однієї — коли командир перекидає відповідальність на інших.
Війна — простір непопулярних рішень. Більшість процесів тут пов’язані з ризиком і витратами. Ніхто не гарантує, що прийняте рішення виявиться оптимальним. Ніхто не обіцяє, що віддане розпорядження призведе до хепі-енду. А тому дуже важливо відчувати, що нагорі є люди, готові не тільки брати на себе відповідальність, а й нести її — коли щось піде не так.
Так от. Мені здається: на рівні країни у нас відчутний дефіцит командирів.
Приклад перший. Армії потрібні люди. Когось ранять, когось списують, у бригадах зростає некомплект. Ті, хто хотів стати добровольцями — вже давно в ЗСУ. Мобілізація в наших умовах не може бути популярним процесом, а тому головне питання звучить просто: наскільки справедливою вона буде у своїй непопулярності.
Єдиний вихід — це коли держава запроваджує єдині правила для всіх і потім жорстко стежить за їх виконанням. Актуальні бази даних для ТЦК. Онлайн-кабінети та електронні повістки. Невідворотність покарання для тих, хто вирішив заднім числом переписати свій соціальний контракт із державою. Висока пропускна спроможність ТЦК — і відповідальність для тих воєнкомів і ВЛК, що вирішили ловити рибу в хвилі загальної мобілізації.
Замість цього всі гілки влади змагаються у спробах перекинути непопулярну тему одна на одну. Процес, за який ніхто не хоче брати на себе відповідальність, покривається метастазами. Замість цивілізованої мобілізації — бусифікація. Замість невідворотності покарання — заплутана багатоступенева система з лазівками. Замість електронного обліку — паперова археологія. Армія не отримує достатньо нових сил, і війну тягнуть на собі виснажені люди, що прийшли у 2022-му.
Приклад другий. Бронювання. Щоб не служити в ЗСУ — ти маєш або працювати на ЗСУ, або забезпечувати життєздатність країни.
Замість цього ми спостерігаємо за тим, як співробітників компаній, що виробляють дрони для армії, — переодягають у піксель. А ті, хто до виживання України не має стосунку, — отримують бронь. Тепер країні й зовсім пропонують легалізовану систему відкупу — коли за додаткові $ 500 на місяць людина купує право не помічати війну і все, що з нею пов’язано.
Знаєте, в армії безлад починається в той момент, коли ніхто не хоче приймати рішення. Коли відповідальність перекидають на рівень молодших командирів. Коли стратегічний процес залишається без диригента — і його змушені адмініструвати на місцях, без загального контуру і загальної рамки.
Так от. Це ніколи не працює. Такий підхід запускає хаос і призводить до катастрофи. І те, що наша армія третій рік поспіль в умовах дефіциту ресурсів успішно воює з противником, який переважає, можна пояснити лише тим, що в армії значно менше думають про політику, ніж про неї думають наші політики.
Але армія не може воювати у відриві від держави. А ті, хто керує вертикаллю, повинні, нарешті, попрощатися зі спробами сподобатися всім одразу. Якість військового ніколи не визначається його популярністю. І це ж правило працює щодо політиків країни, що воює.
Держава має розставити публічні пріоритети: яку модель поведінки вона вважає правильною і нормативною, а яку — ні. І тут насправді немає нічого надскладного.
Ті, хто нападає на співробітників ТЦК — повинні після цього сідати за ґрати. Тих, хто намагається зірвати мобілізацію, — мають викликати на допити в СБУ. Люди, які продають «білі квитки», — мають їхати до в’язниці разом із тими, хто відправляє в армію непридатних до служби. Інакше міцніє відчуття, що держава вирішила самоусунутися від захисту самої себе. Що вона ухвалює рішення в інтересах тих, хто про державу вирішив забути. Що ключове завдання процесу мобілізації — це не втягувати в непопулярну тему конкретних посадових осіб.
Кожен, хто за останні 2,5 роки одягнув на себе піксель, розумів, що це рішення пов’язане, скажімо так, із певними ризиками. Але ті, кому випало бути політиками в країні, що воює, — чомусь переконані, що можуть ними бути за правилами мирного часу. Сприймаючи власну популярність і рейтинг як умову для прийняття рішень — або ж самоусунення від цих рішень.
Якби армія жила за такими правилами, ми програли б війну ще два роки тому.
