Консерваторам пригадали Брексіт…

Це наслідок упевненої перемоги, яку лейбористи здобули на парламентських виборах. Консервативна партія, яка була при владі в Сполученому Королівстві протягом 14 років, на виборах до Палати громад зазнала нищівної поразки. Торі втратили, порівняно з виборами 2019 року, понад 200 депутатських мандатів… Лейбористи матимуть у нижній палаті парламенту Великої Британії 410 з 650 мандатів, тобто абсолютну більшість, і самостійно сформують уряд.

Успішними ці вибори були також для Ліберально-демократичної партії, яка матиме близько 60 мандатів (у попередній Палаті громад мала тільки 10). До парламенту, згідно з екзит-полами, мали потрапити також кілька депутатів популістської антиєвропейської партії Reform UK, лідер якої Найджел Фарадж свого часу активно пропагував ідею Брексіту (виходу Сполученого Королівства з ЄС) і навіть хвалив путіна… Утім, ці «реформатори» погоди в Палаті громад не робитимуть.

А от великим «лузером» цих виборів, поряд із консерваторами, є Шотландська національна партія (ШНП), яка здобула на округах у Шотландії тільки 10 з 57 мандатів. Для порівняння, 2019 року ШНП виграла 48 із 57 виборчих округів у Шотландії (у Британії усіх депутатів обирають за мажоритарною системою: хто на окрузі набрав найбільше голосів, той і став від нього депутатом).

2019-го після перемоги ШНП на шотландських округах до Палати громад лідери цієї політсили говорили, що той її успіх є підставою для проведення нового референдуму про незалежність Шотландії від Сполученого Королівства. Тепер ШНП зазнала розгромної поразки, відтак сильних аргументів за організацію такого референдуму не матиме.

До поразки торі доклалися і Джонсон, і Трасс, і Сунак…

Але повернімося до консерваторів. У чому причина їхнього виборчого розгрому? Власне, треба говорити саме про поразку торі, а не про перемогу лейбористів, бо ці вибори були у Великій Британії насамперед «проти», а не «за».

Значною проблемою для партії Ріші Сунака стала імміґрація. Причому як нелегальна (через протоку Ла-Манш, або ж Англійський канал, як кажуть у Королівстві), так і легальна, що стала рекордною в історії Британії. Різні уряди торі, в тому числі кабінет Сунака, обіцяли якось обмежити імміґрацію (чи це взагалі можливо?), але зробити це їм не вдалося.

Не забуваймо також про величезний скандал під час ковідної пандемії. Коли Велику Британію було «зачинено», уряд прем’єра Бориса Джонсона організував на Даунінґ-стріт, 10… таємні вечірки з алкоголем. Я прекрасно розумію, що для багатьох українців така поведінка популярного в нас «Джонсонюка» (і популярного заслужено, пан Борис — справді великий приятель України!) — невинна забава. Але для британців, які звикли жити у правовій державі, той скандал став справжнім шоком… Загалом, пандемія не додала консерваторам балів: довіра населення до Національної служби охорони здоров’я, яка й так була невисокою, під час ковіду аж ніяк не зросла. Тут торі просто не пощастило…

Було ще семитижневе прем’єрство наступниці Бориса Джонсона, Ліз Трасс. Глава уряду діяла, як на мене, загалом правильно, бо ж знижувати податки — це завжди найкраще рішення, якщо хочете бачити економіку, яка зростає. Але… Коштів на те, аби закрити тимчасову діру в бюджеті (вона зазвичай утворюється, коли у країні тривалий час високі податки), уряд Трасс не передбачив. Та їх і не було… Уряд Трасс зазнав розгромної критики, почалися вуличні протести. На посаді прем’єра Ліз Трасс невдовзі замінив Ріші Сунак, який її ідею щодо зниження податкового навантаження відкинув. Але й Сунакові, як бачимо, підняти рейтинг консерваторів не вдалося…

Але головна причина розгрому торі — Брексіт

Утім, усі ті чинники, хоча й важливі, але все-таки вторинні. А головною причиною історичної поразки консерваторів став Брексіт.

Більшість британців вважають нині вихід Сполученого Королівства з Європейського Союзу великою помилкою. А відповідальність за неї покладають… ні, не на себе (хоча мали б, адже на чесному референдумі більшість жителів Туманного Альбіону Брексіт підтримала). Відповідальною, на думку британців, є Консервативна партія, адже саме за її урядування Королівство покинуло ЄС.

До речі, далеко не всі консерватори були прихильниками Брексіту. Спочатку, здається, ніхто серед лідерів торі не сприймав ту авантюру всерйоз. Як припускають експерти, тодішній прем’єр-міністр, консерватор Девід Кемерон, своєю заявою про ймовірний референдум щодо виходу з ЄС хотів трохи полякати Брюссель — аби там краще чули застереження Великої Британії. А можливо, Кемерон уважав, що в такий спосіб приглушить голос ультраправого євроскептика Фараджа, що був якраз гарячим симпатиком «Брексіту» й головним агітатором за нього…

Однак «жарт» не вдався. Як з’ясувалося, у світі соціальних мереж і всесильної там (на жаль) російської пропаганди відвертий популізм здатен перемагати навіть у такій старій і стійкій європейській демократії, як Сполучене Королівство: на референдумі більшість британців підтримала Брексіт.

Процес виходу з ЄС ішов довго й повільно. Здавалося, були шанси «поховати» цю авантюру навіть після референдуму, але тодішня прем’єрка Тереза Мей наполягала на тому, що нація чітко висловилася, — а відтак її воля має бути втілена в життя. Можливо, у чомусь ця досвідчена представниця торі мала рацію. Мовляв, кожен повинен зрозуміти, що його вибір завжди має певні наслідки. Хоч і не завжди приємні…

Чимало британців, які голосували за Брексіт, сьогодні би цього не зробили (бо ж умови їхнього життя після виходу Королівства з ЄС погіршилися). І ці британці готові за той свій помилковий вибір мститися… Знов ж таки, не собі чи сусідам — а політикам, на яких, переконані ці виборці, і лежить провина за їхній хибний вибір. Парадокс? Ні, саме так і влаштована виборча демократія. Не тільки у Британії — скрізь.