Літо. Море. Одеса. Війна. Звичний лексичний ряд
На голову не налазить
Одеса. Літо. Море.
Я вперше в цьому році, кинувши всі справи, пішла на пляж. Отак посеред літа і війни.
Маленький пляж, безкоштовний, без лежаків і парасоль. В морі можна купатися. На піску — людей зо тридцять. Один старший чоловік, засмаглий до чорноти. Чесно кажучи, я навіть типу ненароком пройшлась поруч, щоб впевнитися, що то точно засмага. Точно.
Всі інші — жінки. Здебільшого молоді дівчата.
Раптом починається стрільба. Море дуже сильно відлунює будь-які звуки. А тут прямо як автоматні черги. Без оголошення тривоги.
Дивлюсь на людей. Ніхто не поворухнувся. Взагалі. Але всі підвели голови вгору.
І так вже десь пів години. Лежимо. Бо неможливо весь час боятися. Бо я вже давним-давно вирішила, що буде, як буде.
А ще, якщо чесно, захисту від балістики у нас немає. Все інше збивається.
ППО, всі підрозділи, які бережуть небо, я не знаю, як вони це роблять. Якою ціною. Якими втратами.
Знаєте, ми наскільки впевнені в ЗСУ, а це справді так, що трохи самозаколисуємось. А донатять, як правило, одні і ті ж, одні і ті ж…
Літо. Море. Одеса. Війна. Звичний лексичний ряд.
На голову не налазить.
