Передплата 2024 «Добра кухня»

Хочу, щоб троє моїх синів пішли в армію, а не пішли на війну

Хочу, щоб мої онуки не знали, що таке війна

Незавершений гештальт. Це те, як я можу назвати своє життя за останні 10 років. В далекому 2000-му році я почала свій шлях з роботи в банківському секторі. Вчилась, здобувала другу освіту, працювала в банку, викладала суботами, щоб можна було здобути другу освіту безкоштовно. Потім, в 2004, прямо під час написання відповідних нормативно-правових актів перейшла на фондовий ринок. Це був high level економіки. Працювали ми багато, спали мало, але було все вкрай цікаво.

В 2009 році, після фінансової кризи та народження дитини, я вийшла на руїни фондового ринку, і зрозуміла, що чекати пожвавлення не хочу. Тому я купила квиток на літак та полетіла в Азію. Я не знала, чим буду займатися, що буду робити. Але дуже швидко знайшла і дуже швидко почала реалізовувати. Спочатку було розвантаження перших 6 кубів товару, потім найм людей. Потім усвідомлення, що несеш відповідальність за людей і маєш робити так, щоб після всіх виплат і тобі щось залишалось. Потім створення особистої торгової марки одягу. Потім власне виробництво. Чому я так довго це все розписую? Щоб було розуміння, що я не людина, яка звикла працювати на зарплату незалежно від того, зробила вона щось чи ні. Але в 2014 році все змінилось. Я включилась з початком війни у волонтерство. В 2015 році я з багатьма іншими людьми, з якими ми спілкуємось і зараз, у складі Волонтерського десанту, зайшла в стіни Міністерства оборони. Зайшла… І почала сваритись матом.

Я не розуміла бюрократичних процесів, тягомотини з питань, які вирішуються за 5 хвилин, перекладання папірців, ігор престолів, що на самому високому рівні, що на нижчих рівнях. Напрям своєї роботи, по суті, я обрала сама. Це імплементація стандартів НАТО при наданні першої домедичної допомоги та перехід з форми, яка згорала за секунди, до форми, яку зараз носять наші військові.

Задачі я виконала і вже склала свої капці в сумочку, як ексочільник МО, якого я дуже поважаю, почав наполягати на тому, щоб я очолила департамент державних закупівель.

Я втекла.

Чесно скажу. Втікала назад в бізнес, де все просто і зрозуміло. Працюєш ліпше, більше, розумніше, ніж конкуренти — отримуєш більший прибуток. А потім. Потім сталось повномасштабне вторгнення. І я тисячу разів задавала собі питання, а якби я не пішла? Змогла би я зупинити скорочення армії? А згортання ракетних програм? А забезпечення армії?

На ці питання в мене немає відповідей. І ніколи не буде. Але я знову знаходжусь в стінах Міністерства оборони, на тій самій посаді.

Тут можна довго міркувати чому? Навіщо? Чому я?

Але що саме я зараз роблю в МО, я розумію дуже добре. І якщо мене спитати, чому я там, і що я роблю. Я відповім.

Я хочу, щоб моя країна була в НАТО.

Я хочу, щоб троє моїх синів пішли в армію, а не пішли на війну.

Я хочу, щоб діти загиблих, якими я опікуюсь, також йшли в армію, та не йшли на війну.

Я хочу, щоб мої онуки не знали, що таке війна.

Скільки я буду це робити? Поки не досягну поставленої мети. І мені немає відмінності, гвинтиком якого розміру я буду для досягнення поставлених цілей.

Джерело

Схожі новини

Читайте також

29.05.2024

Однорука війна

Всі військові планувальники розуміють, що виграти цю війну Україна має на півдні, бо там вона набагато сильніша за росію з погляду логістики. Це розуміє і російський генштаб і тому усіма засобами намагається утримувати більшість українських військ на сході. Цій меті відповідають і російські операції на півночі, тобто у Харківській та Сумській областях. Мета цих операцій не створення «санітарної зони», як про це говорить кремль. І не прорив української оборони, як можуть подумати воєнні оглядачі