«Папа Франциск наївно вважав, що путін може визнати свої гріхи: на нього зійде Дух Святий і скаже, що він не правий…»

Від Великоднього понеділка майже півтора мільярда католиків планети (зокрема українських греко-католиків) перебувають у глибокій скорботі. Не стало нашого духовного поводиря — Папи Римського Франциска, який помер на 89-му році життя, вимучений пневмонією, діабетом та інсультом. Це сталося майже через добу після того, як з балкона базиліки Святого Петра у Римі Франциск із інвалідного візка ослабленим голосом побажав усім щасливої Пасхи. Так попрощався з усіма нами… На знак поваги до спочилого глави Ватикану президент Дональд Трамп наказав приспустити прапори США, обіцяє наприкінці тижня приїхати на похорон Папи. Приспущеними стягами поминають Франциска інституції Європейського Союзу. В Іспанії оголошено триденну жалобу. В Італії навіть призупинили футбольний чемпіонат… Співчуття з приводу відходу у вічність понтифіка висловили керівники десятків держав, у тому числі України. Головні новини у медіа присвячено подіям в Апостольській столиці, де прощаються із главою Ватикану.

Пішов служити Богу через нещасливе кохання…

На свою життєву вершину Папа Франциск (у миру — Хор­хе Маріо Берґольйо, нащадок італійців, що еміґрували в Ар­гентину) піднявся, пройшов­ши дорогу спраглого до праці хлопця. В юності доводилося підмітати вулиці, бути сторо­жем. Прагнення до освіти і са­моосвіта швидко підняли його по кар'єрній драбині. Хімік, контролер за якістю продук­тів, вчитель літератури і психо­логії. Юнак, що захоплюється ідеями християнського соціа­лізму… А потім було цілковите занурення у теологію. Розпо­відають, що служителем Церк­ви Хорхе Маріо вирішив стати після того, як родичі дівчини, в яку закохався, будучи 12-річ­ним школярем, заборонили їм дружити…

Важливий вплив на майбут­нього Папу зробило його спіл­кування з українським свя­щенником Степаном Чмілем (виходцем із Судової Вишні), якому в дитинстві він прислу­говував під час Служби Божої. Хорхе Маріо Берґольйо був ор­динарієм українських пере­селенців — греко-католиків в Аргентині. 1998-го став у цій країні архієпископом. Опонен­ти дорікали владиці за те, що у часи панування диктатури (80−90-ті роки) займав позицію па­сивного спостерігача, не за­хищав права людей, зокрема священників під час розгулу «ескадронів смерті». Хоча є і прямо протилежні свідчення…

2001 року Папа Іван Павло ІІ призначив Берґольйо кардиналом. А 2013-го, після до­бровільної відставки Бенедикта XVI, конклав обрав його Папою Римським. Це був перший неєв­ропеєць і перший Папа-єзуїт на чолі Святого Престолу.

Не називав імені агресора і його жертви…

Франциска вважали рефор­матором. Так, до кінця був ка­тегоричним противником абортів, підтримував целібат (заборону римо-католицьким священникам одружуватися). Але водночас хотів децентралі­зувати Католицьку церкву, від­давши частину повноважень на місця. Вперше на важливу по­саду у Ватикані призначив жін­ку, відредагував рядок головної молитви «Отче наш», закли­кав заборонити ядерну зброю, схвалював кліматичні ініціати­ви, активно пропагував вак­цинування від ковіду. Був пер­шим Папою, який відвідав Ірак, звертався до глав держав із за­кликом шанувати права іммі­ґрантів-мусульман, підтримав шлюби одностатевих пар, на­звавши геїв «Божими дітьми». Встановив Всесвітній день ді­дусів і бабусь. А ще — омолодив ряди кардиналів 45-річним ви­ходцем із Тернополя Миколою Бичком, який очолює Мель­бурнську єпархію Святих вер­ховних апостолів Петра і Павла (Австралія).

В останній проповіді Фран­циска, яку через його погане самопочуття зачитував поміч­ник, як і у багатьох попередніх, було вкотре згадано нашу країну. «Нехай воскреслий Хрис­тос дарує Україні, спустоше­ній війною, свій пасхальний дар миру», — йшлося у цьому по­сланні. Папа готовий був стати посередником у припиненні ро­сійсько-української війни. Заяв­ляв про свою солідарність з на­родом України, «на який щодня сиплеться ракетний дощ». Зна­чною мірою Франциск вплинув на визволення з італійської тюр­ми українського нацгвардійця Марківа, якого затримали й су­дили за сфабрикованими ро­сійською владою звинувачення­ми. Папа приймав у себе дітей українських біженців, родичів військовополонених бригади «Азов», переказував в Україну гуманітарну допомогу (у квітні за його рішенням було надісла­но чотири машини «швидкої до­помоги» і медикаменти на 200 тисяч євро).

Водночас Папа Франциск запам’ятався вчинками, які в українців викликали шок, обу­рення. Зокрема, нагородив ро­сійського правителя путіна ме­дальйоном із зображенням ангела-миротоворця. У роз­пал загарбницької війни проти України, після жахливих подій у Бучі, Папа вітав форум молодих російських католиків, назвавши росію «країною великої культури й людяності». Закликав росіян не відмовлятися від імперської спадщини петра І, катерини ІІ. І дякував делегатам за їхній спо­сіб «бути росіянами»…

Папа, з одного боку, пере­живав за страждання україн­ців, а з іншого, відкрито не на­зивав, хто у розв’язаній росією війні - агресор, а хто — його жертва. Казав, що жорстокість російських військових в Україні не властива російському наро­дові… Був ініціатором «примир­ливої», політично обумовле­ної хресної ходи-водевілю, під час якої разом ішли росіянка та українка. У лютому цього року Франциск настановляв укра­їнську молодь шанувати сво­їх героїв і водночас — вчити­ся пробачати ворогам, називав українців і росіян двоюрідними братами. А в одному з недавніх своїх звернень закликав Украї­ну мати «сміливість білого пра­пора», себто капітулювати. За­судивши війну проти України, Франциск припустив, що цю ві­йну було… спровоковано (що суперечить резолюціям ООН та інших міжнародних інституцій). А ще він критикував українську владу за нібито репресії щодо упц московського патріархату. Ці та інші заяви глави РКЦ по­вторювали наративи кремля. Через це українська влада ро­била відповідні дипломатичні демарші…

Не відступив від цінностей християнства

То який слід залишив по собі 266-ий глава Ватикану? Свій по­гляд на це у Людмили Фили­пович, пре­зидентки Української асоціації ре­лігієзнавців, професорки, докторки фі­лософських наук, про­відної наукової співробітни­ці відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григо­рія Скоровороди НАН України.

— Повне уявлення про спад­щину Франциска будемо мати трохи пізніше, треба, щоб вля­глися емоції, — каже науковиця у розмові з кореспондентом «Ви­сокого Замку». — Хоча Франциск не завжди відповідав тим очіку­ванням, які покладали на Папу Римського українці, можна го­ворити про загалом позитивне враження від його понтифікату. В його особі ми побачили того Папу, який щиро любив Україну, приділяв їй велику увагу. Щора­зу, коли молився, обов’язково згадував її, просив у Бога за­хисту для нашого народу. Це пов’язано з абсолютною христи­янськістю його світогляду, спо­собу життя, який передбачає милосердя, смиренність, про­стоту, бажання помирити всіх. Християнство Франциск сприй­мав як релігію миротворчу, ми­розберігальну. І всіма зусиллями прагнув підкреслити оцю осно­вну характеристику християн. Можливо, це не завжди вигля­дало прийнятно (згадуємо різні хресні дороги, коли у дещо на­ївний спосіб пробував примири­ти українців і росіян), але, як на мене, це можна Папі пробачи­ти. Бо значно більше Франциск зробив добра для України. Кажу про його зусилля зі звільнення з полону українських воїнів, по­вернення з окупації наших дітей. Ми багато чого не знаємо, бо пу­блічна інформація могла нашко­дити цій гуманітарній роботі. Думаю, після смерті понтифіка буде оприлюднено багато до­брих справ, які він, часто не афі­шуючи, зробив для нашої країни.

— Чим було зумовлено пев­ну обережність Папи в його висловлюваннях про росій­сько-українську війну?

— Франциск, перш за все, був предстоятелем Церкви, яка є спільною для багатьох лю­дей з різними поглядами. Його завданням було не посварити між собою представників різ­них політичних орієнтацій, а за­пропонувати спільний для всіх знаменник. Бо серед католи­ків, напевно, є і запеклі росій­ські імперіалісти чи монархісти, або ж деякі американські кон­серватори, які сьогодні обсто­юють позицію дружби з росій­ським народом. Це стосується не лише російсько-українських відносин. У будь-якому кон­флікті Папа Римський однознач­но не займав би позицію однієї зі сторін, а закликав би до по­розуміння, до подолання суперечностей. Обережність Папи у питаннях війни між росією і Україною розчаровувала нас, але цілком вкладалася у загаль­нохристиянську парадигму ми­ролюбства і миротворення.

Для глави Ватикану важливо було не стільки (як того ми хо­чемо) досягти справедливості і викрити ворога, скільки, став­лячи за мету привести агресора до правильного світоспоглядан­ня і світорозуміння, спробува­ти переконати його, постави­ти на шлях визнання своїх гріхів. Спробувати закликати до пока­яння і все-таки вивести на до­рогу правдивої, істинної віри в Ісуса Христа. Ось на це було спрямовано діяльність Папи. Він вважав, що гріх не закладений в людині природою, а що він — від незнання ситуації, від якихось гріховних бажань. Був переко­наний, що навіть грішна людина перед обличчям Бога може на­решті спастися й отримати про­щення. Напевно, Папа Фран­циск наївно вважав, що путін і будь-який інший деспот, тиран можуть визнати свої гріхи. Що нарешті на них зійде Дух Свя­тий, просвітить і скаже, що вони не були праві… За цю позицію не можемо критикувати Папу. У кожного своя система ціннос­тей. Як можна у християнина забрати віру в те, що у людини є можливість покаятися, спас­тися і бути прощеним? У цьому Папа ні на йоту не відступив від сповідування цінностей, які несе християнство.

— Зазвичай Папою обира­ють людину дуже поважно­го віку. У цьому є свої перева­ги і недоліки. Чи може тепер конклав обрати главою Като­лицької церкви представника молодої генерації?

— Усе залежить від волі Гос­пода. Згідно з протоколом об­рання нового Папи, перед конклавом всі кардинали збира­ються на молитву, звертаються до Святого Духа і просять у Ньо­го правильної настанови. Кар­динали покладаються на волю Господа, якщо просять у нього захисту і поради…

У Бога немає нічого немож­ливого. Якщо хтось думає, що обрання Папи — це якісь вну­трішньоватиканські ігрища, до­мовленості, то це не так. Дуже важко домовитися з тими 138 кардиналами (із 252), які брати­муть участь в обранні понтифіка. Вони представляють різні части­ни світу, різні спільноти. Коли ти перебуваєш у такому духовно­му піднесенні (думаю, багато з них чують Голос Господній) — це особливий стан. Гадаю, карди­нали зроблять правильний вибір. Менше всього у цих виборах мені хочеться бачити політичні домов­леності, не кажу вже про еконо­мічні, фінансові - уявити це дуже тяжко. Хоча були такі періоди в історії Римо-католицької церкви, коли до її керівництва приходи­ли нечесним шляхом, купуючи ці посади. Але не згадаю випадків у ХХ-ХХІ століттях, коли карди­нали на конклаві були б кимось підкуплені. Втім, зараз кажуть про якийсь особливий вплив, якого може зазнати конклав з боку американських або росій­ських політиків… Усе впираєть­ся в одне: наскільки ми віримо у Бога. Якщо віримо, значить, його вибір сприймемо як найкращий з тих, які можливі у цих умовах. Тож дочекаємося цього вибору. Він має статися упродовж найближ­чих двох тижнів.

Процес виборів Папи не піддається контролю. Кожен із кардиналів пише прізвище того, кого вважає достойним зайняти цю посаду. Відбува­ється кілька турів голосування. Десь прочитала, що можна го­лосувати до 34 разів. А якщо не вдалося обрати Папу (для його обрання кандидат пови­нен набрати дві третини голо­сів), його визначають між тими двома, які попередньо мали найбільшу підтримку. Процеду­ра є достатньо демократичною, враховує орієнтації кардиналів і навіть зміну їхніх настроїв чи стану здоров’я. Голосують чо­тири рази на день, по два зран­ку і ввечері. Будемо сподіва­тися, що кардинали зроблять правильний вибір.

Господь має якісь свої пла­ни. Щоразу дає нам абсолютно новий тип понтифіка — почина­ючи від такого інтелектуала, як Бенедикт XVІ, до «народного» Папи, яким я особисто сприй­мала Франциска. Хто б не був Папою, це не ламає Церкву, вона продовжує жити, рухатися у тому напрямі, який було об­рано з часів Ісуса Христа. «Ідіть і навчіть усі народи!» — казав він, тобто закликав поширюва­ти євангельську вістку всім лю­дям. Думаю, Церква справля­ється із цим непогано.

— Чи є шанс на обрання Па­пою українського кардинала Миколи Бичка?

— У кожного є така можли­вість. Хоча досі на Святий Пре­стол обирали людину не зі східних католицьких церков, а представника Римо-католиць­кої церкви. Як на мене, Мико­ла Бичок — дуже молодий, кар­диналом став наприкінці 2024 року, тож мало знаний серед кардинальської братії. Ніхто не знає, на що він здатен. Як би там не було, а на Папу обира­ють людину, яка себе вже проя­вила в управлінських структурах Церкви. Миколі Бичку щойно 45, у нього є перспективи, ще мати­ме нагоди проявити себе. Поля­ки 1978 року отримали «свого» Папу — Івана Павла ІІ. Можливо, і нас чекатиме така ж приємна подія. Чому б і ні?