Завдяки Павлу і перебуванні у Львові, я відкрив для себе вільний від совдепії світ
Вільне від колгоспів і рабської праці життя…
В дитинстві, я завжди мріяв покинути село і жити у великому місті, особливо, якщо це село — колишній колгосп, де люди були, як кріпаки…
Щоб ви розуміли, жителі села ціле своє життя працювали в цьому проклятому колгоспі без свят і вихідних. З ранку до ночі вони горбатилися на свинокомплексі, полі чи корівнику, при тому, що колгоспна система не давала заробляти жодних статків. Щоб чогось досягти, потрібно було працювати на керівних посадах в колгоспі або красти…
Пригадую, як після школи, ми не робили уроки, а їхали в поле допомагати своїм батькам, адже в проклятому колгоспі давали на кожен двір по одному гектару буряків. Все село з весни до осені, не зважаючи на дощ, спеку — сиділо в полі. Кріпаки — інакше я не можу назвати тодішній лад. Крім того, кожен мав більше гектара землі в дома, де ми всі працювали, щоб вижити.
Пригадуєте рекламу зв’язку на телебаченні? «Ти де? А я на морі? — говорили веселі хлопці і дівчата плаваючи в морській воді.
«А я „бля“ на колгоспному морі, хочу краплю холодної води в спекотний день, але її не везуть, тому що в колгоспі людей мають за скотину» — промовляв я від злості і задихався від пекучого сонця та пилюки.
Колись, я більш детальніше розкажу про колгоспи — найбільшу біду для українців, де рабська праця знищила в селян дух господаря і можливість розвиватися.
Саме тому, як тільки закінчив школу, я зразу поїхав поступати в Львівський національний університет імені Івана Франка на факультет журналістики. Поступив! До речі — сам поступив, а не як казав мені один «мудак» із села: «Твоя мама продала пів свині, щоб дати хабаря в університеті».
В універі, я познайомився з одним хлопцем, якого звали Павло. Він сам з міста, чудово знав англійську мову і головне, слухав класну музику.
Одного разу, ми сиділи на парі з інформатики, чекали викладача і заграла пісня московської групи «Корні». Я такий веселий кажу: «О, клас»! Половину аудиторії повернулося до мене, а Пашка каже: «Міш, ти чого? Це ж лайно.»
Згодом, ми пішли на перерву, і Паша дав мені послухати вперше групу: «Led Zeppelin, Елвіса Преслі, Linkin Park…
Я відкрив для себе різноманіття європейської і світової музики. Завдяки Павлу і перебуванні у Львові, я відкрив для себе вільний від совдепії світ, вільне від колгоспів і рабської праці життя…
Так сталося, що згодом нас з Павлом життя розкидало по різних містах, я б сказав вимірах. Я думав, що вже не побачу його, але…
Одного разу, я замовив автомобіль через Bla-bla-car. Вийшов на зв’язок з водієм, ми зустрілися наступного ранку і поїхали собі. Половину дороги, я мовчав, як завжди, працював. Час від часу, ми з водієм перекидалися короткими фразами. Згодом, він запитав мене, ким я працюю.
«Кінопродюсер, воєнний журналіст» — відповів водію. «Чудово. Я теж в цій сфері» — каже мені водій і запитує, де я навчався.
«Починав навчання у Львові, а завершив в Тернополі» — відповідаю водію. «Як твоє прізвище і коли ти там вчився»? — знову запитує мене водій і вже дуже уважно дивиться на мене. Я відповідаю і розумію, що зараз щось буде. Так і сталося, через десять секунд, я дізнаюся, що водій авто з яким, я мандрую — той самий мій студентський друг Павло, який відкрив мені очі на життя.
Фантастична історія!!! Ми не бачилися 18 років і ось так зустрілися. В той ранок, Павло поїхав на службу, а я готуватися до поїздки на фронт.
Кілька місяців, ми не могли зустрітися через війну і шалену зайнятість. Одного дня, я приїхав в столицю, іду вулицею і зустрічаю знову його — Пашку. Ось таке воно, непередбачуване життя.
Далі буде.
