Передплата 2024 ВЗ

Кримчан від мешканців Донецька та Луганська відрізняє те, що нас гнали з дому політичні причини

В нас не вибухали снаряди, ми не тікали від війни. Коли ми зустрічаємо земляків у будь-яких регіонах країни, то наперед знаємо, що ми — однодумці. Проросійському кримчанину не місце в Україні. Наша прописка стала маркером ідентичності

Легко бути українцем, якщо твоя мама — зі Львова, а тато — з Полтави. Якщо мова твоїх колискових — українська, а вдома висить Кобзар у рушниках.

Коли ти з дитинства не блукаєш між ідентичностями і чітко розумієш, де твоє місце у країні.

А в нас у Криму все було навпаки.

Мало хто з наших батьків народився на півострові. Ми були поколінням переселенців. До того ж, «золота доба» Криму припала на радянські 70−80-і роки. За умов залізної завіси й планової економіки півострів був найпривабливішим радянським курортом. Саме це й рокувало його після 1991-го на десятиліття ностальгії.

Ця ностальгія була скрізь. Причинно-наслідкові зв’язки — порушені. Крах радянської системи мої земляки сприймали не як закономірний наслідок поразки у «холодній війні», не як результат неефективності соціалістичної економіки, що не витримала конкуренції. Замість цього багато хто волів вважати, що головна причина всіх нещасть — це незалежна Україна, яка приштрикнула Крим тризубом до соціального дна.

Справа була не в мові повсякденного спілкування. Значно більша проблема крилася в тому, що півострів і далі жив у минулому. Горнувся до минувщини. Канонізував радянське. Віднайти себе за таких умов було складно. Та дехто все одно намагався вибудовувати простір спільних сенсів. Тих, що могли б з’єднати півострів з українським материком.

А потім стався Майдан.

І це була історія про цінності. Про те, що особистий вибір важливіший, ніж «кров та ґрунт». І що українська нація вже не обмежена етнічними категоріями.

Для мене Майдан був також історією про те, як український потяг намагається вирватися з пострадянського депо. І наш Крим мав бути одним із вагонів цього поїзда. У якому, може, час від часу хтось і зривав би стоп-кран, та в підсумку він би разом з іншими вагонами прямував до «західного» депо.

Та потім прийшла росія, відчепила мій рідний вагон і причепила до свого поїзда, що прямує навіть не на схід, а — в минуле. Саме в те минуле, що має не більше перспектив, ніж вітрильний корабель. Тобто — жодних.

Кримчан від мешканців Донецька та Луганська відрізняє те, що нас гнали з дому політичні причини. В нас не вибухали снаряди, ми не тікали від війни. Коли ми зустрічаємо земляків у будь-яких регіонах країни, то наперед знаємо, що ми — однодумці. Проросійському кримчанину не місце в Україні. Наша прописка стала маркером ідентичності.

Зла іронія. Анексія мого дому стала дефібриляцією для країни. Їй довелося виборсуватися з пострадянської коми. Окупація півострова позбавила нас малої батьківщини, та подарувала велику. Ту, в якій важливі не «кров» і не «ґрунт», не закінчення прізвищ і не мова колискових. Українцем можна не лише народитися, але й стати.

А ще тепер я напевно знаю: майбутнє не має бути заручником минулого. Мені знадобилося тридцять років, щоб у цьому пересвідчитися. Досить пізнє прозріння, треба зазначити.

Утім, краще пізно, ніж ніколи.

Джерело

Схожі новини