Три кроки для України, щоб остаточно не втратити підтримку Заходу

Тут мєдвєдєв погрожує світу ядерною війною у разі, якщо росію заженуть у міжнародно визнані кордони 1991 року.

Правильною відповіддю світу було б повторити досвід власне 1991 року — коли срср розпався так, що ніхто навіть і не помислив про застосування ядерної зброї.

Навіть війни за повернення колишніх колоній москва відклала на роки й десятиліття. Це означає — посилення санкцій і ефективна боротьба з їх обходом. Це означає — посилення тягаря війни для росіян. І влади, і підданих. Конкретніше — удари по території рф, дедалі дошкульніші, і розгром московських полчищ в Україні завдяки перевазі в технологіях.

Досягнення цього, втім, потребує від Заходу суттєвої зміни в підходах. Це важко — через інерцію, російські заходи впливу, зростання популізму і подібне. Україна не може безпосередньо впливати на ситуацію в західних країнах. Єдиний чинник — захоплення боротьбою Української армії й народу у 2022, на яку ніхто не сподівався — вже відпрацював своє.

Зухвала поведінка української влади в стилі «дай мільйон, дай мільйон» не тільки не допомагає — а сприяла швидшому розвіюванню позитивного міфу про Україну.

У цьому сенсі виступ Володимира Зеленського на Мюнхенській конференції з безпеки — радше невдалий. Не зважаючи на всі милі українському серцю і правильні з точки зору українця посили. Ба більше: саме через них.

Бо, хочемо ми того чи ні, ми не сприймаємось, як беззастережний пріоритет у боротьбі зі світовим злом. Це неправильно і несправедливо — але це так. І про тому у нас немає варіанту «надутись і образитись». Нас залюбки залишать сам на сам із агресором — і ми або загинемо в безнадійній боротьбі, або згинемо в результаті капітуляції.

Допомога Заходу — це досі та єдина «срібна куля», здатна зупинити московського монстра.

Як ми можемо її отримати?

1. Зміною повідомлення назовні.

Відмовитись від звичної й набридливої пісні про те, що ми всіх захищаємо від російської загрози. «Всі» так не думають. Принаймні, поки.

Натомість ми маємо:

• поширювати інформацію про наші досягнення. А для того їх треба мати (див. далі);
• ініціювати спільні з партнерами взаємовигідні проєкти (і зокрема у ВПК);
• бути «дорослішими дорослих» і знаходити та пропонувати взаємовигідний вихід з конфліктів — від республіканців США до польських фермерів.

Для цього треба відмовитись від внутрішніх ревнощів і використовувати можливості всіх і вся, і надавати їм підтримку. Поки нас усіх не загнали в глухий кут.

2. Генерувати для світу позитивні сигнали.

«Зеленський посварився з військовим керівництвом і звільнив Залужного», «Зеленський знов не випустив Порошенка», «Українські підприємці скаржаться на тиск і корупцію» — це неправильні повідомлення, які вбивають довіру і посилюють наших противників.

Але ще більшою помилкою є спроба боротись із ними, закриваючи роти незгодним і намагаючись заглушити критику торохкотінням «марафону» і телеграм-помийок.

Такий підхід — сам по собі негативний меседж.

Тому єдиний ефективний спосіб зняти трансляцію назовні проблем — це їх вирішити.

3. Грати за правилами в сценарії, який обрали українці.

Цей сценарій — вступ до ЄС і НАТО.

І у рішенні Євроради про початок переговорів, і в угодах про співпрацю в галузі безпеки (не гарантії!) з Великою Британією, Німеччиною та Францією, і в рекомендаціях, переданих Зеленському і ко (точніше, ОП) у США дуже чітко сформульовані очікування.

Політична демократія, верховенство права, плюралізм (багатопартійність) у парламенті, незалежність антикорупційних органів…

… тобто, рівно протилежне тому, куди пхають Україну «менеджери» президентського Офісу.

Вереском «не буде допомоги — ви нам не партнери» усього сказаного не замінити. Навпаки, такі речі лише радують путіна з його мєдвєдєвими, показуючи, чи варто ризикувати заради таких друзів ядерною війною.

Для всього сказаного є інструмент — Уряд національної єдності (чи вже й порятунку). Але Зеленський поки чіпляється за своїх «5−6 менеджерів»…

Тим часом наближається шторм.

Джерело