Не розумію класової ненависті
Може, варто реєстровим активістам попрацювати по контракту державним службовцем, а потім спробувати відкрити власний мікробізнес
Мало нам розколів у суспільстві (над якими наполегливо працюють російські спецслужби), так ми собі ще додаємо клопоту.
Останнім часом постійно бачу спроби розпалити класову ненависть до державних службовців та всіх інших, хто вирішив частину свого життя присвятити роботі на державу. То всіх без розбору оголосять корупціонерами й вимагатимуть показати, хто скільки накрав. То навішають на цілу категорію образливі ярлики. То понаписують, що всіх держслужбовців треба розстріляти, ну або хоча би посадити. То покриють ганьбою кожного, хто готовий долучитися до розбудови державних інституцій.
Аналогічні спроби час від часу бачу на адресу підприємців. Іноді з дописів здається, що підприємці — єдина проблема української економіки, і якби вони нарешті зникли, тоді все одразу би налагодилося і з податками, і з робочими місцями.
Я сподівався, класова ненависть залишилася у нас в минулому разом із Шариковим і Швондером. Адже нинішня молодь не жила в часи пропаганди марксизму-ленінізму й навряд чи була вимушена в юності читати праці класиків цього вчення. Але, виходить, ця штука якось передається між поколіннями. Чи то на кухні від бабусі, чи ще якось.
Мені важко зрозуміти, чому у ХХІ сторіччі треба пояснювати важливість підприємців для економіки. Так само важко зрозуміти атаки на державну службу, без якої неможливо побудувати власну державу — а це означає, що доведеться жити в чужій.
Я є підприємцем, витрачаю свій час безоплатно на громадські проєкти, певну частину життя присвятив реформі державної служби. Іншими словами, ціную й поважаю всі три сфери. Можливо, саме тому я не розумію класової ненависті. Може, варто реєстровим активістам попрацювати по контракту державним службовцем, а потім спробувати відкрити власний мікробізнес (або у зворотньому порядку). Певен, це збагатитись цінним життєвим досвідом.
