Усі хочуть миру, та не усі бажають нам перемоги

Причому додав, мовляв, не важливо, як війна за­кінчиться, головне, щоб вона припинилася, бо шко­да українців, які гинуть. Всі оторопіли. Але, оскільки атмосфера була святкова, піднесена, ніхто не на­важився гостю опонувати. Лише один колега на­магався сказати, що Україні потрібна перемога, а не мир за будь-яку ціну, але на нього усі зашикали, мовляв, не нагнітай, ми своє знаємо.

Можливо, і справді не варто було псувати чудове свято суперечкою, але, з іншого боку, якщо таким настроям не опонувати, не пояснювати, чим і для України і, зокрема, для сусідньої Польщі, можуть закінчитися отакі «миролюбні» переконання, то вони все активніше морально роз’їдатимуть сус­пільства у тих країнах, які є нашими союзниками. А без твердої позиції союзників щодо неминучості нашої перемоги ми агресора не здолаємо.

На жаль, чим довше триватиме війна в Україні, тим глибше усюди проникають та знаходять схваль­ний відгук московські наративи про «мир будь-якою ціною». В Україні вже призабули, що цю мантру свого часу активно просувала новообрана «зелена» влада. По суті, на цих гаслах і прийшла до влади, а потім з перших днів владування завзято намага­лася втілити ці оманливі постулати у життя. Лише коротко нагадаю про відведення українських військ з відвойованих кров’ю територій, заборону на­шим військовим стріляти у відповідь, кримінальне переслідування патріотів, призначення на посаду міністра оборони людини, яка відкрито виступала проти вступу України у НАТО, намагання створити так звану консультативну раду з представниками ОРДЛО… Влада була готова йти на дуже болючі компроміси з путіним заради примарного миру. Чим все це закінчилося, якою є ця «будь-яка ціна», нині бачить весь світ. На щастя, влада, будемо спо­діватися, переосмислила свої стратегічні помилки. Втім, путін не залишив їй вибору.

Але світ, принаймні чимала його частина, все ще плекає ілюзії щодо шансу «умиротворити демона». Нам здається дивним, що у світі, зокрема у демо­кратичних, цивілізованих суспільствах, все ще є люди, які не здатні вчитися ані на історичних по­милках, ані на нинішній трагедії українського наро­ду. Півтора року кривавої війни, де росія безжалісно нищить український народ, стирає з лиця землі цілі українські міста, не змусили цих наївних, інфантиль­них людей зрозуміти, що такі людожери, як путін, ніколи не задовольняються малими здобутками. А будь-яка слабкість противника, піддатливість до компромісу лише його заохочує. У цьому контексті останні заяви Папи Римського Франциска про «ве­лику матінку росію» — не що інше, як свідоме піджив­лення російської агресії, таке собі благословення… Понтифік вже не маскується і не «загортає» у папірці лицемірного миролюбства свої справжні симпатії. Він нарешті остаточно обрав, на чиєму він боці, чий союзник. І Україна не повинна «дарувати» Ватикану таку ворожу щодо нашої країни поведінку. Бо кож­на така заява, кожна така, м’яко кажучи, недружня щодо України дія посилює позиції нашого ворога і, відповідно, послаблює нашу відчайдушну боротьбу.

Як у випадку з тостом поляка, який, по суті, ра­див нам капітулювати заради припинення війни, так і у випадку з «імперцем» Папою Римським, українці мають одразу ставити таких «добродіїв» на місце, щоб іншим не кортіло навіть рот з цього приводу відкривати…

А нам своє робити — виганяти ворога зі своєї землі і не допускати рецидивів.