Ніч, коли ходить святий Миколай

А якби й сам я запитав себе, що ж у тій ночі найчарівніше, то теж не зволікав би з відповіддю: її таємничість. А таємничість — це те, що бачить зір душі, який так плекали стародавні, та й ми до тієї технізованої доби, коли гору стрімко почав брати зір фізичний, жага бачення, прагнення мати «все й одразу».

До тієї ночі ми, діти, відраховували місяці, тижні, дні, години. Казкова й таємнича, вона наближалася з першими білими сутінками. Білими, бо за часів далекого мого дитинства грудень ніколи не бував без снігу: ще з кінцем листопада «Михайло приїжджав на білому коні». Ми сідали при вікні й відспівували «О, хто, хто Миколая любить…»

Наростала таємничість, а з нею відчуття присутності святого Миколая — дивне, солодке, небуденне власне тому, що святого Миколая, знали ми, побачити не можна, бо ж він — святий: для ока — ніде, для душі — всюди. І все ж, припадаючи до шибок, ми вдивлялись у зимовий вечір: ану ж майне якась постать, ану ж таки вгледимо бодай тінь святого Миколая… Батько світив лямпу, і за шибками ми бачили вже не тьмяну білість, а власні обличчя — наче то ми знадвору при лямпі зазираємо у свою кімнату.

Звечора коло свого ліжка ставили крісло — для дарунків. «Листів» не писали: чи годиться святому Миколаєві підказувати, що він має принести?.. Та й чи цікаво отримувати замовлені дарунки?.. Цікаво, власне, що він принесе, як і коли він це робить…

Яку ж усе-таки владу має сон над дітьми! Хай які були збуджені, а коли тато гасив лямпу — засинали за декілька хвилин. Розбурхана уява все ж не давала досипати до ранку — прокидалися затемна. Рукою — до крісла… Шурхіт… Що там?.. Але щоб знати, «що там», треба було чекати, коли за вікном засіріє: світити лямпу чи свічку, щоб побачити дарунки, у нас не було прийнято: свої жадання, свою нетерплячку мала погамовувати й дитина, привчаючись до того, що всьому — свій час, що життя вимагає стриманості й терпеливості.

Ось тоді й вступало у гру те, до чого тягнемось, що зігріває нас, як «своя сорочка при тілі», те, що у підґрунті всіх відчуттів (я довідався про це згодом, від античних), — відчуття дотику. Обмацували кожну річ, намагаючись не шурхотіти обгортками; чого торкались, те домальовували у своїй уяві — світ дарованих нам із таємничих висот речей; речей реальних — і водночас уявних…

На світло денне ті речі проступали не одразу: після найдовшої зимової ночі поволі розвиднювалося… Поволі й уява уступала місце реальності — наче завіса розсувалася… Світанок повертав речам кольори, що їх приховувала ніч, чіткі контури, форми… Ми втішалися дарунками. Були то скромні, переважно з дерева, забавки: корівки, коники, півники, цукерки, горішки, різнокольорові листки паперу, позолотки, дитячі книжечки… Одну з таких, радше її останки, бережу й досі: чорно-білим, на кожній сторінці, — зимові пейзажі: діти на ковзанах, на саночках, ліплять снігову бабу, кидаються сніговими кульками, йдуть до школи… всюди багато-багато снігу…

Очима своєї старшої сестри Марти (мені виповнювався щойно… дев’ятнадцятий день) бачу навіть свій перший дарунок від святого Миколая: на кріслі, на голубій пеленці, — білий смочок. Сестри дивувались: як це святий Миколай міг знати, що, окрім того смочка, мені ще нічого не треба, а найбільше — чому він не рожевий, а білий. «Бо то ангелики, від святого Миколая, принесли його на білих крильцях, — відповіла їм мама, — та й біло довкола…» А сніги того грудня, теж чув я від сестри, були по стріхи селянських хат…

Зернини днів перебираю

На темній ниточці ночей…

Де нині Ти, в якому краю,

Серед яких людей, речей,

Святий наш отче Миколаю?..

Саме за тиждень по «Андрею»,

Коли по грудді грудень йде,

А тиха нічка над землею,

Турботна мати, розісле

Широкозоряну кирею, —

Тоді нечутно Він ступає

Містечком, містом чи селом,

Нечутно й двері одчиняє

І дітям, що вповиті сном,

Дарунки щедрі покладає.

Зернини днів перебираю…

Яка ж далінь — зернина та,

Але й тепер її чекаю,

Бо, видно, добре проросла,

Святий наш отче Миколаю!..

Джерело