Без вас…

Я зрозумів, як ставлюся до поточної ситуації в Києві та й в інших містах

Коли немає світла і зв’язку, коли не сходиш в туалет бо немає води, а зима загрожує бути не тільки темною, а й холодною. Як до хвороби. До тимчасової проблеми, яку треба перетерпіти. І так само ставлюся до росії — як до небезпечного вірусу. Який треба перемогти. І від якого не можна одужати за один день. Який забирає в тебе сили, який може вбити, якщо з ним не боротися, якщо твій організм буде заслабким.

Чи приємно хворіти? Ні, неприємно. Але нікуди не подінешся. Якщо так вже трапилось, що ти захворів. Якщо так вже трапилось, що поряд є безумний сусід. Головне, щоб хвороба не стала хронічною. Головне не запустити цю хворобу, щоб не дати їй шансу стати хронічною.

Коли ти хворієш і дивишся на те, як інші люди отримують насолоду від життя, це дуже неприємно. Як в дитинстві, коли ти сидиш дома з температурою, а хлопці бігають у дворі і грають у футбол. Так і зараз, коли ти без світла і зв’язку, а в цей час десь у Катарі чи лондонських пабах люди дивляться футбол, ти думаєш про те, який несправедливий цей світ, ти хочеш бути одним із них, як це було завжди, хочеш отримати назад те, що втратив. Але не можеш зробити цьог саме зараз. Але ти знаєш, що коли одужаєш, знов приєднаєшся до всіх.

Коли ти хворієш, не йдеш на компроміси з вірусом. Ти не кажеш, що вірус точно переміг. Ні. Ти лікуєшся. Ти підсилюєш свій імунітет. А потім ти одужаєш. Це може зайняти довгий час, але хвороба рано чи пізно відступає. А ти йдеш далі.

Чи ти ненавидиш свій вірус? Можливо. Але холодною ненавистю презирства до паразитичної істоти, яка не може існувати сама по собі. Так само і Росія. Кожного разу, коли летять ракети ти думаєш про те, що помста — це блюдо, яке подають холодним. І твоя ненависть нікуди не дівається. Вона стає просто більш зваженою і холоднокровною. Твоя ненависть — це як імунітет від вірусу, який залишається з нами на все життя. Який не дасть більше ніколи шансів захворіти любов‘ю до Росії чи росіян. І цей імунітет буде закарбований в моєму ДНК, щоб передаватись наступним поколінням. Це буде дуже стійка ненависть. А холодна раціональна ненависть — це дуже ефективна штука.

Я довго думав, чому мені зараз морально набагато легше, ніж було в лютому і на початку березня? І зрозумів. Бо зараз ти чітко усвідомлюєш тимчасовість цієї хвороби. Ти розумієш, що прийде весна. Що буде тепло. Буде світло. І Україна буде існувати. І треба просто не нити, а зціпивши зуби, чекати. Перечекати велику температуру. Перечекати слабкість. Перечекати інші прояви цього вірусу. Дуже неприємні. Але тимчасові.

І це рятує. Бо це відганяє відчай. Бо ніч не страшна, якщо знаєш, що зранку буде світанок. Бо зима так не лякає, якщо ти точно знаєш, що буде весна.

І зараз ми знаємо, що Україна переможе. Не віримо, а саме знаємо. І розуміємо, що відчай штовхає путіна до терористичних актів. Бо він не може виграти на полі бою. І він сподівається лише на те, що терактами змусить українців зупинитись. Він думає, що це змусить нас капітулювати. Але Путін, як відомий історик, не знайде прикладів, коли суспільства, чиї армії перемагали, суспільства, які розуміють, чому вони воюють і за що вони воюють, прогиналися б під тиском незручностей. Так не працює. Ми це знаємо. Може, це знає і Путін. Але у нього немає іншого шансу, і він хапається за ту соломинку.

Ми знаємо, що Україна переможе. Ми знаємо, що Збройні Сили перемагають. І ми, цивільні, маємо просто не заважати їм. Солдатам і офіцерам, чиє життя зараз набагато менш комфортніше, ніж у мешканця будь-якого району будь-якого мирного міста. Тому ми маємо терпіти. Бо в окопі ще страшніше і холодніше, і нема води та світла вночі. І тому нам легше терпіти. А з надією терпіти легко. Бо ми маємо дотерпіти до перемоги.

І ця тимчасовість дозволяє набагато легше переживати всі незручності і проблеми, які путін та його терористи створюють навколо.

росія — просто хвороба. І нам потрібен час, щоб одужати. І одужання — це ніколи не приємний процес. Але іншого вибору просто немає…

Джерело

Схожі новини