На війні я зловила кайф - бажання жити, просто жити

Ця війна стала для мене наукою, що навіть притрушений пилом будяк - це великий сенс для життя

Це бажання виникає гостро і часто. Тут так цінуєш життя! Те, на що ніколи раніше не звернула би увагу - любиш безмірно, милуєшся митями та відтінками повсякденного. Так багато спраги до життя, до простих речей. От, наприклад, третя година ночі іду на розвідку, каву хапаю з собою в авто. Перші 10 км майже безпечні. П'ю каву в цей час з неймовірною насолодою і розслабленістю кішки перед стрибком. Це не пояснити. Жартуємо. Цінуєш кожне почуте слово від побратимів. Ці слова, щиро теплі. Не важливо, хто що говорить - просто тепло. За вікном місяць - тонкий серпик. Щось висить поряд - низько, що це? Безпілотник? О, ні, прекрасна Венера! Весь космос з нами.

Село куди ідемо поганюче - між ним і ворогом лише річка - 15 метрів. Під обстрілом цілодобово. Під'їжджати на авто - почують. Краще пішки...Йдемо, навколо, де не випалено касетними боєприпасами - сухостій. Південне літо в кінці липня вже не буяє фарбами, як в червні, суцільна охра - з квітів - будяки. Але, які ж то розкішні ці будяки. Милуюся. Все притрушено пилом - але цей пил зі смаком кориці…

А з пагорба видно далеко, до кінця світу - балочки, поля, горби, лісосмуги, край неба палає світанком. Особливо приємно - там ворога вже не має, відвоювали. Тепер тут безпечна видимість. Тепер можна подивитися, надивитися. Степ лише прокидається - тихо. Яка чудова тиша, "виходів" не має. В темноті під деревами тіні - піднімаються корови, і відпливають в суху траву мирно помахуючи хвостами...Кайф.

Через годину все міняється, назад нас вже проводжає салют: агс, і 30 гармата, і міномет. Все не по нас, луплять наймання, але дуже поряд. І жити хочеться, ще більше, хоча нічого гарного не бачиш і навіть навпаки лежиш в ямі повній сміття, і це, блін, та яма в яку... пісяла весною.

Але життя видається таким прекрасним.

І це лише 5 година ранку!

І повірте, коли день почався з такої любові до життя і ніхто не постраждав він минув пречудово...Один з багатьох хороших днів.

Я згадую своє депутатство і потім після депутатства, коли не було жодного хорошого дня, і так часто не хотілося жити. Так гостро і сильно не хотілося. І як це було часто... Я не можу згадати, коли тоді хотілося жити.

Мені було не просто важко, а нестерпно. Коли всі в країні тебе знають, впізнають і ненавидять, і цю ненависть ти відчуваєш в повсякденності, вона так гнітить і вона така несправедлива...Коли, наприклад, вибираєшся на відпочинок з дітьми, десь за столиком в кафе обов'язково підсяде якийсь бик і почне тебе при дітях матюкати. І всі дивляться...І не має поряд чоловіка, щоб зарядив тому в писок, а сама ти не можеш, бо поряд вже знімають "депутата", щоб викласти в мережу, яка ти навіжена... Але це пів біди, ця загальна ненависть. Гірше, що вона несправедлива, що вона за хороші справи. Гірше, що ти сама і проти ненависті і проти несправедливості в своєму маленькому мікрокосмосі. Скільки самотності, коли так потрібна спину прикрити! І так роки за роками і нікого-нікого поряд, кому можна поплакати на плечі. І тоді розумієш, що не надбаєш просте людське оточення і ставлення ніколи, бо всі твої контакти остерігаються, щоб ти не потягнула на дно...в кримінальну справу - помсту, під проплачені гівномети, тому що наслідок паплюження - це коли ти стаєш брудна для всіх, навіть для тих, хто давно тебе знає... Тому так не хотілося жити. Так часто не хотілося жити…

А тепер так хочеться. Не треба, щоб справедливо. Не треба, щоб зло було покаране. Не треба навіть нікого розуміючого поряд.

Ця війна стала для мене наукою, що навіть притрушений пилом будяк - це великий сенс для життя. Всю несправедливість всього світу, недосконалість людської природи, примітивні інстинкти суспільства і навіть зраду я готова пробачити життю за одну мить замилування будяком ...Я хочу жити! І так це чудово - хотіти жити!

Джерело

Схожі новини