Це наче московитське ДРГ, яке причаїлося в кожному з нас
... і чекає зручного моменту для атаки
Вже неодноразово зазначав, що з 2018 року свідомо перейшов на спілкування українською мовою, а за рік-півтора почав думати українською. Тож, дозволю собі деякі мовні роздуми.
Вісім років ми ведемо криваву боротьбу за своє існування, як народу, як нації. Вісім років війни за нашого життя, бо бажання московії знищити нас зростало і міцніло століттями. Їм завжди кортіло вкрасти та привласнити нашу історію, а нас, як зайвих свідків, асимілювати або знищити.
Протягом століть змінювалися форми правління та соціальний устрій диявольської імперії, незмінним залишалося бажання знищувати інші народи. Наш особливо, через усе ту ж історію, яка була їм наче більмо на оці. Методи були різні, але суть залишалася тією самою. Кожне покоління московитів мало свій набір інструментів. Підкуп еліт, голодомор, примусові переселення і репресії. Перелік надто довгий і сумний.
Знищення культури, й в першу чергу мови, як основного елементу національної ідентичності, було стратегічною, довгостроковою метою московитських самодержців, комуняк-вождів та керманичів федерації. Методично і підступно, слово за словом вони нищили нашу рідну українську мову і досягли неабияких успіхів, особливо на Сході та Півдні. Зворотній процес є тривалим і вимагає часу і зусиль не лише держави, а й кожного з нас і це найскладніше.
З 1991 року наша держава не формувала хоч якої-небудь притомної національної політики. Українізація вважалася мало не лайливим словом, а в суперечці холодильника і культури, завжди гору брав холодильник . Ми теж (говорю перш за все за себе) не надто переймалися мовним питанням, бо це вимагало зайвих зусиль. За тридцять років незалежності зросло чимало російськомовних українців. Вони народилися і зростали містах та селах, названих на честь імперських або комуністичних вождів. Ходили в російські школи вулицями, названими на честь «героїв», які прославляли наших убивць. Навіть зараз, коли, під приводом захисту «русского мира», безжально вбивають наших дітей, ґвалтують наших жінок, перетворюють на попіл наші святині, для декого мовне питання виглядає не на часі.
Я часто чую виступи по телебаченню керівників військово-цивільних адміністрацій російською мовою. Їм так зручно, вони так звикли й ,напевне, до цього часу не помічають причинно-наслідкового зв’язку між мовою і тим, що відбувається нині.
Багато хто з патріотичних російськомовних українців вважає, що їм вже пізно переходити на українську. Мовляв, діти підуть до української школи й будуть розмовляти українською. Проте малоймовірно, щоб дитина зростала україномовною в сім’ї, яка спілкується вдома російською. Ми всі маємо зрозуміти, що російську мову нам свідомо насаджували, підсовували, дарували (потрібне підкреслити), щоб завжди мати привід контролювати й тримати нас у сфері свого впливу. Це наче московитське ДРГ, яке причаїлося в кожному з нас і чекає зручного моменту для атаки. Воно - підступне та живуче й після нашої смерті переходить в спадок дітям. А значить: вони теж не матимуть спокою, бо в будь-який момент московити заявлять на них свої права і прийдуть «рятувати».
Це важко, але це єдиний шлях мати свою незалежну державу…
