Не вірю в дипломатичне завершення цього піз….ця
Ні-ні-ні. Та ще раз НІ!!!
Здається, немає такої людини у світі, яка би не чула про війну в Україні. І це наш майбутній і теперішній капітал. Як би не цинічно це звучало.
Але!
Найогидніше відчуття від усвідомлення власної безсилості припинити увесь цей жах….
Тільки зрозумійте мене правильно - «кожна крапля океан» - це закон всесвіту. Це правильний закон. І так має бути. Я про здатність українців гуртуватись та об’єднуватись, здатність виживати та захищатись. І кожен українець по суті є частиною того самого залізного купола, на який ми всі тааак розраховуємо і який таааак чекаємо.
Але так не має бути. У світі, буквально начиненому зброєю, аби навести лад і поставити винних на коліна. Надто в «білому європейському» світі - не має так бути.
Слизький піт пробирає, коли розумієш, що по суті буквально поруч зброї, аби дати гідну відсіч за смерті безневинних людей, надто діточок, зброї, щоб дати таких піз…лєй, аби не дозволити ворогу просунутись ані на крок уперед - такої зброї у світі хоч греблею гати.
Натомість заяви про «допомогу та військову підтримку Україні» вже піднабридли, чесно…
Дайте сьогодні! Дайте стільки, скільки треба! Дайте швидко! Це найголовніше.
І так вже проґавили та втратили стільки часу. А найстрашніше людей.
«Ми залишатимемось з Україною до кінця», «Путін не має перемогти», «Ми підтримуватимемо Україну стільки, скільки буде потрібно», «росія країна-терорист».
Таааааак! Клааааас! Знаємо!!! І дякуємо за те, що допомога є. І дуже сподіватимемось і віритимемо, що незабаром критична кількість зброї, яка дозволить переключитись в режим тотального переламаного та переможного контрнаступу по всіх напрямках, аби раз і назавжди покінчити з цим пізд….м - вже не за горами в нас буде.
Бо вибачте, я не вірю в дипломатичне завершення цього піз….ця.
Ні-ні-ні. Та ще раз НІ!!!
А професійні інстинкти «не проп’єш». Щойно з’являється звістка про бодай якусь «високу» зустріч, чи то лунає гучна та смілива заява з вуст високої особи - чекай «прильотів».
Сімка без вови - ось вам ракета.
Кандидатство в ЄС - та ж сама х…ня.
Тому, на завершення!
Україна має використовувати будь-яку можливість, аби нагадувати про себе.
І мені вкрай не подобається відповідь в стилі «ми не хочемо переобтяжувати собою (тобто Україною) європейський інформаційний простір».
Що за брєд?
Але повірте, я такі відповіді чула. І це капець!
Інакше про Україну нагадуватимуть інші. Ракетами та підступними нічними бомбардуваннями та неочікуваними прильотами по житлових будинках.
Незабаром приїду в Україну. І мені як повітря необхідно зробити свою роботу так, щоб її побачили тут, у Європі, і вкотре З Повагою та Шаною подивились на Україну.
З ПОВАГОЮ ТА ШАНОЮ!!!!
Тільки так!!!
І я це неодмінно зроблю.
Якщо мені сприятимуть і допомагатимуть люди, що забезпечують доступ до найвищих посадових осіб нашої країни.
До зустрічі!
