Українці позбавлені зневіри
Невелика країна у центрі Європи стала лакмусом цього світу на здатність захищати свою цінність і свободу
Чоловік у Бучі ремонтує хату. На питання чи довго це робить, відповідає: та з першого дня, як орки зайшли. Вночі с*ки бомбили, вдень я ремонтував, обстрілювали наступної ночі, я ранком прокидався і знову ремонтував. І так щодня. От вже скоро відбудую. А якщо знову вдарять? Ну… й*бне то й*бне. Виживу - відбудую.
Біля зруйнованого будинку на Межовій у Києві діти грають в настільний теніс, скручений з дощок. Сміються і співають червону калину.
Баба Іра, на житньому ринку, з якою ми познайомилися минулої осені, коли я купувала в неї найкрасивіші гарбузи країни, сьогодні продала мені дерева. Я купила ті, що баба Іра називає довоєнні. Стомлені, але з листочками як знак, що все мине і знову буде весна. Завтра їх посаджу.
Мій телефон перманентно блимає від повітряних тривог. Вночі сняться наші на Азовсталі. Зранку від розмінування сусідніх містечок характерний звук вибуху примушує смикатися, а мозок інстинктивно несе ноги в укриття. До цього важко звикнути. Але ми вже навчилися розрізняти що саме бахнуло. Коли орки були під Києвом, ми розрізняли з чого стріляють і чим наші їм відповідають. А як ми цілими селами чітко і злагоджено знайомий-знайомому скидали локації у Бучі та Макарівському районі, де були танки орків. І це справжнє щастя було, коли нашим це допомогло. Кожен з нас тоді відчував себе байрактаром.
Вчора я була у Ворзелі.
Я зайшла у квартиру. Підійшла до вікна, до якого підходила сотні разів до війни. Вікно, з якого я дивилася на сосни коли хворіла, вікно біля якого записувала ефіри і пила чай з друзями, вікно біля якого ми з дітьми читали книжки і говорили про плани. Вікно як тоді. Але вид з нього і думки - інші. Все стало якимось… нереально цінним. Флешбеки в голові деталізовано показали кіно, сповнене щастя. Простого наче в дитинстві.
Хлопці, що пишуть мені з передової, ніколи не жаліються, а коли після їхніх розповідей я в певний момент замовкаю, вони говорять: я не поняв, а шо ти закисла? Я тут за що воюю? За те, щоб ти спокійна і радісна була. Тому посміхнися і йди роби свою справу, ти нам цим допомагаєш, мала.
Херсон, Маріуполь, Бердянськ, Енергодар, окуповані східні та південні області. Ми знаємо, як вам важко. Ми про вас не забули. Ніхто вас НЕ здав і не здасть. Щодня ми наближаємо день, коли ми знову будемо разом. Знайте про це.
Життя триває. Ми переможемо, бо вже перемагаємо, Перестаньте здригатися і робіть хто що може на стільки, скільки може. І посміхайтеся. Росіян це бісить.
Темрява ніколи не переможе світло.
Так влаштований світ.
І ми, невелика країна у центрі Європи, стали лакмусом цього світу на здатність захищати свою цінність і свободу.
І попереду точно хепі-енд.
Все буде добре.
