Щось подібне відчуває кожен солдат, роблячи крок у вічність…

За ці пекельні 74 дні ми заплатили дуже високу ціну за нашу свободу.

Якою вона буде остаточно не скаже ніхто. Кожна людина — це маленький світ, який є унікальною частинкою усього неосяжного Всесвіту.

Щоденно, гортаючи стрічку ФБ і ставлячи десятки лайків «ми разом» та пишучи комент: «Вічна Слава Герою», я усвідомлюю що за кожним дописом стоїть чиєсь зруйноване життя. Від того мого лайку і мого коменту навряд чи стане легше дружині, матері, дітям…

Після того фатального дзвінка чи візиту уповноваженої особи, яскравий, неосяжний Всесвіт в одну мить для них перетворився на темне, задушливе підземелля. І з цієї миті їм доведеться шукати новий сенс свого життя і кожного Божого дня примушувати себе підійматися з ліжка і по інерції рухатись далі…

Читаючи кожний допис про загиблого захисника, я мимоволі згадую себе 15 жовтня 2014-го в проміжку між 16:30 і 19:00 години. Саме тоді, коли мої перспективи лишитися 300-м виглядали вкрай примарно.

Звісно, мені було дуже шкода від того, що більше не пригорну дружину, не обійму дітей. Однак, над усе, мені хотілося, щоб, навіть без мене, вони жили щасливо і довго, бо саме за це я одягнув піксель і пішов на війну. Найжахливіше, що я тоді уявляв - це незмінна чорна хустка на голові дружини й великі зелені очі повні сліз. Я хотів залишитися у їх спогадах усміхненим і пустотливим, наче травневий дощ. Дощ, після якого дихаєш легко і на всі груди, після якого хочеться жити на повну. Саме таким я хотів залишитись в їхній пам’яті.

Думаю, щось подібне відчуває кожен солдат, роблячи крок у вічність…

Джерело