«Грішниця»

За плечима Анастасії Степанівни 85 весен. Живе сама, проте не нудьгує. Порається на господарці, щодня ходить до церкви, щедро жертвує на неї, доглядає збудовану на власному городі капличку. Люди кажуть, побожнішої жінки у селі годі знайти. Минулої суботи, перед Великоднем, зайшов провідати її. Подарувала мені щойно спечену паску. А потім взяла й призналася, що має величезний гріх. І що не знає, як його замолити...

– Як почалася нинішня війна, – почала виливати свої жалі пані Настя, – попро­сив мене далекий знайомий прийняти чотирьох переселенців зі сходу. А я візьми та й відмов йому. Ті люди жили у містах, мали всі комунальні вигоди, а у мене води в хаті нема, ходжу з відром до криниці. За тепло не переживаю: запалила би їм п’єци у всіх хатах. Але ж туалету у моєму будинку теж немає – обходжуся дерев’яним виходком за стайнею. Не маю і ванни. Щоб помити­ся, грію собі воду на конфорці, мені того вистачає. А як мали би обходитися без гарячої води оті переселенці, ще й, на­певно, з дітьми? Місця собі не знайшла б, якби побачила, що мої квартиранти не живуть, а мордуються... І ще. Не маю того здоров’я, що колись. На одне око не бачу, тиск стрибає, нога болить. Не змогла би я біля чужих людей ходити, хоч дуже мені жаль їх...

Намагаюся заспокоїти свою співроз­мовницю. Кажу, що переселенцям піді­брали на новому місці комфортне житло, встигли уже обжитися. Ні на кого зла не тримають. А пані Настя все намагається виправдатися.

– Не змогла я тих людей у себе при­йняти, зате, чим можу, допомагаю на­шій армії. Щомісяця переказую їй зі сво­єї пенсії по тисячі гривень. Купила для солдатів і передала їм через волонтерів мішок муки. На великодні паски, які пе­кли воїнам у нашому районі, занесла чо­тири решітки яєць. Молюся за наше во­їнство... Може, мені буде пробачено той мій гріх?

Читайте також: «Можемо нагодувати 6 тисяч людей на день!»