Побільше б таких «державних зрадників»
Підозрою Порошенку Зеленський «вистрелив собі в ногу»?
Підозра в державній зраді, не вручена, але оголошена п’ятому Президенту України Петру Порошенку, як видається, є політичним промахом команди Володимира Зеленського, бо має три слабкі сторони:
- оголошена вона не в той час,
- не за те,
- і не тій людині.
Руїна
На мій погляд, однією із найбільших проблем Володимира Зеленського є те, що він не знає української історії.
Ясна річ, у його радянському дитинстві було мало можливостей вивчати правдиву українську історію, а в пору юності — бурхливі 90-ті — йому вже було не до того.
Либонь, саме через це президент Володимир Зеленський не усвідомлює головної загрози, що протягом багатьох століть нависала над Україною й українським народом — розбрату.
Адже і падіння Київської Русі відбулося через криваві й часто безглузді міжусобиці, і трагедія української козацької держави пов’язана передусім не так з потужними зовнішніми загрозами, як із відсутністю єдності серед еліт. Зрештою, сто років тому, в добу українських визвольних змагань українці спрямовували свою деструктивну силу на боротьбу між собою, а не на відсіч загарбникам. Поки Винниченко, Петлюра, Грушевський, Скоропадський, Махно чубилися між собою, Україну окуповували сусідні держави. Недарма ж кажуть: де двоє українців — там троє гетьманів!
Даруйте за цей історичний ракурс, але він здається мені надзвичайно актуальним у світлі новин про скупчення російських військ на кордоні з Україною.
Блеф це чи ні — питання другорядне, бо в умовах війни ми маємо щодня готуватися до нових віроломних нападів. Але саме в ці дні, коли весь світ переймається так званою «українською кризою», оголошувати (надуману?) підозру Порошенку й посилювати внутрішні розколи в Україні — це не просто помилка, це абсурд!
У час, коли треба єднатися й мобілізовувати всі сили на боротьбу з ворогом, українська влада шукає ворогів всередині України, та ще й у «патріотичному таборі».
Замість того, щоб оголошувати підозри чиновникам, які зірвали оборонне замовлення на цей рік, прокурори виписують підозру в державній зраді лідеру патріотичної проєвропейської опозиції.
Ущипніть мене хтось, я хочу прокинутися від цього сну!
Побільше б таких «державних зрадників»
Викликає питання й сама суть підозри, яку оголосили Петру Порошенку.
Я не збираюся його ідеалізувати, але висувати саме цій людині підозру в державній зраді — як мінімум дивно.
Навіть юридично факт такого проступку довести неймовірно важко, адже значною мірою він опирається на політичну логіку. Довести адекватність таких звинувачень перед міжнародними партнерами й Інтерполом надзвичайно складно.
Загалом зрозуміло, що цією підозрою політтехнологи Банкової намагаються прив’язати прізвище Порошенка до Медведчука й зупинити потенційний ріст рейтингу очільника «Європейської Солідарності» (хоча, рейтинг і без цих підозр не дуже росте).
Та все ж вибір саме цієї кримінальної статті — звинувачення у державній зраді — здається мені безперспективним, бо що б там не робили на Банковій, а Порошенко все одно асоціюватиметься із захистом патріотичної тематики.
Значно більші перспективи мала б справа, пов’язана з корупцією чи отриманням вигоди під час перебування на посаді — у таке кримінальне звинувачення охоче (ба навіть з ейфорією!) повірила б значна частина українців. У такій підозрі значно легше було б переконати і міжнародне співтовариство.
Але оскільки Зеленський уже відбув половину свого президентського терміну, а його люди — маючи абсолютну владу — досі не накопали компромату на ключового конкурента, то, либонь, підстав для серйозних кримінальних справ немає.
Тому й займається команда Володимира Зеленського політичною творчістю, вигадуючи й імпровізуючи. Проблема, однак, у тому, що жодних позитивних наслідків такої творчості я не бачу — а тільки поглиблення розколу всередині суспільства, створення зайвих проблем на міжнародному рівні, чергову дискредитацію української правоохоронної системи.
Це не на руку ні Зеленському, ні Порошенку, ні українському суспільству, яке завмерло в очікуванні можливого повномасштабного наступу Росії.
Шкода, що реальне життя й державні справи — це не концерт «95 кварталу», коли можна було вийти й сказати, що це був невдалий жарт. Хоча я впевнений, що Путіну цей жарт точно припав до смаку.
