Україна і США обнулили стратегічне партнерство

Відносини між Києвом і Вашингтоном, їхній рівень та амбітність, пріоритети і «стан здоровʼя» належать до фундаментальних елементів світового позиціювання України. За «американськими лекалами» у підходах до України та подій навколо неї відточують свої підходи й інші світові столиці. Саме у цьому контексті підписання 10 листопада у Вашингтоні «оновленої» Хартії стратегічного партнерства має визначальне значення на тривалу перспективу. Це той сигнал, через який ще можна погодитися з речниками дипломатії Зеленського щодо історичності події. От лише цього разу — із знаком мінус.

Що не так?

Стратегічне партнерство з США оновленою Хартією насправді не оновлюється. Парадокс, але в тексті документа не знайшлося місця для домовленостей, над якими довго працювали як до, так і за часів Зеленського. Лише мрією так і залишилися перспективи дієвого залучення Вашингтону до «нормандського формату» чи високотехнологічна безпекова допомога (і на землі, і в повітрі), чи вихід на зону вільної торгівлі з США (попри анонси після зустрічі з Байденом у вересні), чи лібералізація візового режиму зі Сполученими Штатами. Не дає відповіді нова Хартія і на питання про безпекове партнерство (союзництво в чи поза НАТО) між Україною і США. Немає згадки і про співпрацю у сфері ППО/ПРО. І все це у перспективі на 10 років вперед! Як не прикро констатувати, але за цими аспектами попередня Хартія дає мові документа зразка 2021 року фору.

Дипломатія Зеленського не змогла розʼяснити сутність і подальші перспективи «Кримської платформи». А заразом і стратегію деокупації Криму. Далі стандартних кліше про невизнання анексії півострова потяг деокупації за Зеленського не пішов, так і залишившись на рейках піару без змісту. Якщо головна ідея платформи була «для координації міжнародних зусиль з подолання гуманітарних і безпекових наслідків російської окупації Криму» (як зафіксовано у новій Хартії), то, схоже, «Кримська платформа» від початку заблукала в часі. Долають наслідки окупації після деокупації. Однак, про це і як туди дістатися — ані слова.

Регіональне лідерство України звужено до … України. Такий висновок напрошується через факт відсутності у пакеті Хартії домовленостей про взаємодію між Києвом і Вашингтоном у сфері регіональної безпеки. Натомість документ зразка 2008 року фіксував такі напрями партнерства як придністровське врегулювання і взаємодію з врегулювання інших регіональних конфліктів, заохочення поширення демократії в Білорусі та Україну, як лідера ГУАМ. Нині, як виглядає, ці теми — вже не теми, з відповідними наслідками для потенціалу регіонального лідерства України.

Оновлена Хартія не зберегла Україну як кандидата на членство в НАТО. Логіка оновлення засадничого документа, прогрес на шляху євроатлантичної інтеграції та досвід протистояння зовнішній агресії, здавалося, мали б призвести до потужнішого сигналу підтримки перспектив членства України в НАТО з боку Вашингтону. Натомість бачимо лише готовність США підтримувати зусилля Києва щодо «максимального підвищення статусу як партнера НАТО з розширеними можливостями», а не як кандидата. Це не нюанс, а вагома відмінність.

Серед інших недоліків — відсутність згадок про:

• спільну позицію щодо протидії «Північному потоку-2»;
• перспективи посилення санкцій проти Кремля у разі подальшої ескалації агресії;
• історичну декларацію Помпео щодо Криму, відстоювання прав кримських татар;
• підтримку міжнародного визнання та становлення Православної церкви України;
• програми наукових, освітніх і культурно-гуманітарних обмінів (як це було у попередній Хартії).

Як висновок: поки що нова Хартія більш схожа не на «оновлення», а «обнулення» — новий відлік стратегічного партнерства. З акцентом на внутрішні реформи (протидію корупції, стійкість і незалежність інститутів держави на засадах стримувань і противаг, корпоративне управління). Чому дипломатія Зеленського пішла шляхом «заміни», а не «змін до» чи модернізації попередньої Хартії (в ній окремі формулювання справді випереджали час), залишається питанням.

Джерело