Передплатити Підтримати

Діра в серцевині

Найкоротший залізничний шлях Москва – Берлін не конче наймальовничіший, і краєвиди за вікном варті того, щоб їхати не вдень, а вночі. Однак у будь-якому разі цей шлях мусить вести через Білорусь


Білорусь не об’їдеш. Вона в самому центрі Європи, про яку нам тоді йшлося. Точніше, центр у ній: якраз напередодні нашої подорожі білоруські космоаерогеодезисти вирахували ще один її географічний центр (чи не сімдесятий за рахунком?) десь у Вітебській області, поблизу озера з легко запам’ятовуваною назвою Шо.

Коли ми, ще не відаючи про існування цього нового центру, стрімко до нього наближалися потягом — прости, Господи! — РЖД (Российские железные дороги), наша транс’європейська подорож, розпочата в Лісабоні, тривала вже понад місяць і наш досвід уже містив у собі дещо некомпатибельну суміш Заходу та Сходу.

Ні, вона, та наша подорож, не складалася зі самих лише комфортних епізодів на зразок банкетів і прийнять (хоч і прийняття, особливо офіційні, важко назвати чимось комфортним). За всі дні і, що суттєвіше, ночі траплялося з нами всяке — якісь крадіжки, конфлікти, алкогольні перебори, психологічні розлади.

Так, ми знали про ту діру в серцевині континенту, про застосовувану в ній смертну кару та інші, м’яко кажучи, неприємні факти. Але рік був щойно 2000-й, тобто всього тільки шостий рік панування в Білорусі президента, що на той час лише виходив із ролі диктатора-початківця, впевнено і вперто крокуючи до почесного звання «останній диктатор Європи».

У нашій же країні тим часом президент також був на шостому році, а стиль його правління залишав радше змішані почуття. Натоді його ще можна було вважати початківцем у демократії, тобто демократом він був таким собі — до тієї міри, що і його, слідом за білоруським однокашником, щохвилини могло потягнути в бік диктатури, і підтверджень цьому робилося щораз більше. До вбивства Георгія залишалося трохи понад два місяці.

На всі ті диктатури в наших пострадянських головах завжди існувала Європа — чи точніше, як злостиво означують протилежний їхньому світ росіяни, колективний Захід.

Його на той час навіть і територіально побільшало. Євроунія вже готувалася до східного розширення, яке мало настати за неповні чотири роки. Нас у нашому секторі безперспективності ця бравурність особливим оптимізмом не сповнювала. Колишній Ostblock з нагоди власного саморозпуску пройшов через сувору селекцію. Одних Захід забирав до себе, інших — невдах, як ми — покидав у розпорядженні Росії.

Залишалося сподіватися коли не на загальне, цілою країною, приєднання до ЄУ, то хоча б на індивідуальне — у вигляді еміґрації.

Особисто для себе я визначив три передумови, за яких я на неї змушений буду податися.

1. В моїй країні запанує безпросвітна, білоруського штибу, диктатура, яка до того ж тішитиметься щирою підтримкою переважної маси населення.

2. Ця диктатура заблокує мені будь-яку можливість публічно проти неї виступати.

3. Ця диктатура добиратиметься до самого права на існування мене й моїх найближчих.

Для згоди на еміґрацію — так я вирішив — мені недостатньо ні однієї, ні двох передумов. Лише всіх трьох в їхній сукупності. Станом на 2000 рік така сукупність аж ніяк не здавалася чорною фантастикою. (Сьогодні, між іншим, також, але це між іншим.)

Добре, що хоча б ареал колективного Заходу обіцяв рости й тим самим розширювати нам маневр для втечі. Якщо в часи есесесеру Захід не починався за нашим західним кордоном, тобто які-небудь Австрія, Швеція чи Вільний Берлін лишалися фактично недосяжними, то тепер вистачало би пропхатися до сусідньої Польщі. Подумати лишень: вилізеш із якого-небудь контейнера десь у Перемишлі — й вільному воля, гівно вони мені зроблять — я захищений самим що не є Заходом. Від цієї думки на душі робилося спокійніше. Якщо Захід усе одно не прийме нашу країну до себе ніколи, думалося тоді, то він хоча б наблизиться до неї впритул і розкриє свої рятівні обійми. Захід — великий, сильний і добрий.

Протягом 21 року, який минув відтоді, поступово з’ясувалося, що Захід радше безсилий і боязкий. При цьому невідомо, яка з двох ознак є причиною, а яка наслідком. Але втікати на Захід від сучасних диктатур — чи то російської, чи білоруської — стає справою не лише безнадійною, а й безглуздою. Не так через якихось рідних прикордонників, що не пошкодують для тебе автоматної черги навздогін, як через цілковиту розм’яклість Заходу. В ім’я конструктивної співпраці та продовження діалогу з диктаторами він цілком охоче або принаймні без особливого спротиву тебе цим диктаторам здасть. Навіть знаючи про, приміром, смертний вирок, який тобі може від них загрожувати.

Якраз на 21-шу річницю нашої залізничної подорожі Москва — Берлін, у липні цього року, сталася дико ганебна подія, про яку нині всі, здається, з великою полегкістю забули. Всі — це передусім Захід і зокрема Європа. Вона взагалі вдала, що навіть не зауважила головного: йдеться ні про що інше, як про її ж викрадення.

Ця майже мітологічна акція в наші дні має вигляд літака Ryanair, який стартує у вільних Атенах, щоб сісти у вільному Вільнюсі. З вільного у вільне, з Європи в Європу. Але на борту двоє молодих пасажирів, утеклі невільники двох «останніх диктатур». Що трапилося далі, ми знаємо. Мені не дає спокою те, чого не трапилося.

І якби екіпаж відмовився сідати в Мінську… А Лукашенка віддав би наказ на знищення…

На щастя, всі європейці долетіли до Вільнюса неушкоджені.

Їх поки що не чіпатимуть.

Джерело