Передплатити Підтримати

Колектори-єзуїти

У банку хотіли почути голос... покійного клієнта

Національний банк виявив милосердя. Ухвалив документ, яким зобов'язував колекторські компанії, котрі «вибивають» у позичальників неповернуті кредитні гроші, із цими боржниками бути підкреслено чемними. Поводитися пристойно, у межах закону, з повагою, не грубити їм. Дивна вимога. Така ж сама, як, скажімо, заклик не смітити, не лаятися. А що? — без циркулярів дотримуватися загальноприйнятих, цивілізованих норм тяжко?

Мабуть, усе-таки тяжко. Багатьом клеркам природніше бути хамом, циніком, ніж демонструвати ввічливість. Яка мала би бути притаманна їм «за умовчанням». Звичка, не викорінена з минулої совкової системи. Як колись зізнавався другий наш президент, «употрєблять крєпкоє словцо — обичноє дєло совєтскіх управлєнцев, крєпкіх хозяйственніков».

Мав змогу пересвідчитися, як цю огидну практику застосовують нині. Не директори, а чинуші найнижчого розряду.

Людини, про яку йдеться, уже нема на білому світі. Ірина Василівна померла пів року тому. Виростила дітей, вони розбіглися по світу. Чоловік давно помер. На пенсії залишилася самотньою. Прописана у чужій хаті, власного майна майже не нажила. Але була доброю, щирою, безкорисливою, мала вроджену особливість допомагати іншим, ділитися з ними останнім. Частину пенсії відсилала внукам. Щоби підсобити їм, іноді брала гроші із кредитки, яку нав'язали в одному відомому банку…

Про цю позику близькі дізналися, коли Ірини Василівни раптово не стало. Сума боргу сягала десяти тисяч гривень.

Щоб не чекати катавасій із банком, після похорону рідні і друзі прийшли в цю установу. Сповістили про смерть пані Ірини і пообіцяли, що регулярно погашатимуть борг самі. У силу власних можливостей. Виплачуватимуть не менше тисячі гривень у місяць. У районному відділенні банку із розумінням сприйняли це. Порадили принести довідку про смерть Ірини Василівни — мовляв, від того дня жодної пені і комісійних не нараховуватимуть.

Близькі покійної так зробили. І постійно тримали біля себе телефон Ірини Василівни, щоб за SMS-ками із банку орієнтуватися, скільки кредитного боргу залишилося ще сплатити.

Віддавали його частками — як і обіцяли.

Яким же було здивування цих людей, коли через місяць з банку надійшло повідомлення про нові відсотки. Було й шокуюче застереження: негайно, до такого-то числа, погасіть борг, інакше вас чекають штрафні санкції.

Близькі сумлінно платили щомісяця більше тисячі. Але з банку продовжували атакувати суворими повідомленнями. Хоча й причин для тривоги не було, погрожували зняти заборгованість через суд, передати справу у колекторську компанію.

А одного ранку подзвонила невідома пані. Трубку підняв знайомий покійної, який саме погашав кредитний борг.

— Це — Ірина Василівна? — запитували на тамтому кінці проводу, хоча виразно чули, що трубку підняв чоловік.

— Її немає… — прозвучала відповідь.

— А коли її можна почути?

— Ніколи… — стримуючи хвилювання відповів знайомий Ірини Василівни.

— А де вона?

— Там, де бути ніхто з нас не хоче…

— Нам треба переговорити з нею щодо її кредитки!

— Нема з ким говорити…

— То де вона? Можна її покликати?

— Не можна. Вона померла…

Зв'язок обірвався. З ініціативи особи, яка щойно дзвонила.

А через декілька днів знову був такий же дурнуватий дзвінок. Та ж сама істота вимагала дати трубку покійній Ірині Василівні…

Дзвінки продовжувалися навіть після скарги у банк, який отримав і довідку про смерть, і значну частину позики. Там розвели руками, запевняли, що до цього терору не причетні. Обіцяли, що таке більше не повториться.

Повторювалося. І не раз. У рідних від образ підвищувався тиск. Після завданих душевних травм сказали тим єзуїтам про мораль, її відсутність. І нарвалися на нові образи:

— З вами гидко розмовляти! — верещала дамочка, представниця колекторської фірми. — Але ми вас не залишимо у спокої!

Згадайте цю історію, коли почуєте пропозицію про позику. Коли милі співробітниці банку, «впихуючи» свою послугу, щебетатимуть, як ви вчинили класно. Мине час — і у багатьох із цих ангелів ви розпізнаєте демонів…

Читайте також: Пішов господар з хати назавжди — а вдома в нього оселився бузьок…