Пішов господар з хати назавжди – а вдома в нього оселився бузьок...

Кілька днів тому відійшов у вічність батько дев’яти дітей, колишній комбайнер, чоло­вік ще не старий, не встиг на­віть добути до пенсії. Дуже ба­гато людей прийшли провести пана Миколу в останню доро­гу. А коли засмучена рідня по­вернулася із цвинтаря додому, на даху побачила самотнього зажуреного лелеку — він сто­яв на одній нозі, сховавши го­лову під крило. Прилітав сюди і наступного дня, і всі подаль­ші, уже дев’ятий ранок поспіль приземляється на хаті покій­ного ґазди. Якраз дев’ять днів минає, як нема на цьому обійсті пана Миколи…

Лелеки на цьому хутірці не водилися ніколи. Немає тут жодного їхнього гнізда. Тож од­носельці кажуть, що до вдови Ганни та дітей навідується їхній померлий чоловік та батько — тепер уже в образі птаха. Мов­ляв, наглядає, як його близькі господарюють без нього…

Торішньої зими «Високий Замок» розповідав схожу щем­ливу історію. У селі Дунаєві на Кременеччині поминали за­гиблого на Майдані молодого хлопця — Олександра Капіноса. Під час Служби Божої під две­рима церкви, де відправляли Літургію, приземлився бузьок (на календарі було 20 лютого, до прильоту бузьків ще треба було чекати цілий місяць!). Ле­лека весь час норовив зайти у храм, заглядав усередину. А коли процесія пішла помолитися на могилу убієнного одно­сельця, бузьок полетів за нею на цвинтар. Ходив поміж лю­дей, ішов їм до рук, діти глади­ли його. Тоді теж казали, що той бузько — не хто інший, як пере­втілений у птаха Сашко.

Ну і ще одна історія на ті ж мотиви. Років зо три тому я був на похороні лісника Богда­на. Ховали його у свято Михай­ла. Було холодно і вітряно. На­віть люди, що прийшли віддати останню шану цьому чоловіко­ві, не перемовлялися між со­бою на вулиці. Коли труну з ті­лом покійного винесли з хати, в один голос жалібним сво­їм голосом озвався із конюшні кінь Буян. За ним подали свої позивні собака і кури. Домаш­ня живність прощалася з гос­подарем…

Скажете — містика? Реалії життя.