Трохи про те, про що ми воліємо мовчати
Найкраще, що ти можеш зробити для свого загиблого побратима — це тримати стрій і продовжувати боротьбу
З дитинства ненавидів похорон. Ця жахлива мелодія «Степом», що рве свідомість разом з душею. Сільський духовий оркестр під управлінням залізно-зубого капельмейстера, на псевдо «Каплідудка» свою роботу знав туго, хоча про нотну грамоту мав досить приблизне уявлення. Голосіння родичів та «групи підтримки» говорило за те, що сталося непоправне.
Коли траурна процесія йшла нашою вулицею я ховався якомога далі, щоб не чути того моторошного звучання. Тоді в дитинстві, коли бабуся вперше «проговорилася», що люди не живуть вічно, я впав у страшну депресію. Увечері підраховував скіко мені лишилося років, місяці, днів… Виходило катастрофічно мало. Я засинав у повному відчаї від швидкоплинності життя і прокидався «ні світ ні зоря», щоб знову страждати. Єдине, що мене трохи відвертало, це випилювання лобзиком. Я шматував фанеру до самозабуття, не відаючи про існування арттерапії. Потім коли підріс і від тої таки бабусі дізнався антирадянську інформацію про існування Царства Небесного — впав в ступор. Чому так невтішно голосити, якщо це не кінець, а початок чогось нового й судячи з формулювання зовсім не гіршого? Далі я виріс і все стало на свої місця: смерть — кінець земного буття, Царство Небесне цілком ймовірно існує, але перспективи потрапляння до нього у кожного різні. З усім тим, було дуже сумно втрачати близьких, розуміючи що далі житимеш без них.
Коли почалася війна, все змінилося знову.
Тепер смерть не видавалася чимось надзвичайним, а цифровий її еквівалент «200» знеособлював втрату, загальмовуючи емоції та біль.
Піддатися нападу скорботи й відчаю на війні — найкоротший шлях «задвохсотитись» самому. Найкраще, що ти можеш зробити для свого загиблого побратима — це тримати стрій і продовжувати боротьбу. Саме це не дасть знецінити його життя, його вибір і нашу спільну мету. В кінці серпня 2014-го в зеленці, десь під Маріуполем, я дивився на прикрите брезентом тіло, закріплене на броні бетера. Це був перший 200-й в моєму першому бойовому виході на цій війні. Підсвідомо я уявляв, що цілком міг бути на його місці зараз, чи можу бути згодом. Десь там далеко, в нетрях моєї пам’яті шкірив свого залізно-зубого рота «Каплідудка», даючи сигнал паличкою аби його оркестр починав свою жахливу мелодію «Степом». Згодом, коли лежав на смердючій підлозі терміналу, а відлік мого часу, стрімко падав з відмітки 300 було страшно. Страшно від того, що я так мало встиг і підвів своїх.
трашно, що якийсь реінкарнований «Каплідудка» розірве спокій моїх близьких, отією бл*дською «Степом» під відчайдушне голосіння присутніх. Страшно, що палкий промовець над моїм тілом, ковтаючи сльозу, назве мене «жертвою безглуздої війни», патетично підскиглюючи, аби придати непоправності тому що трапилося. Страшно, що на 9-й день котрийсь із друзів скаже: «Хіба з нас не досить? Тре за будь-яких умов, негайно припиняти цю війну». І більшість схвально киватиме головами, зазначаючи, що то все не варте життя такого гарного, ще зовсім молодого хлопа…
Страшно, що в єдиному скорботному пориві вони, хоч і ненавмисне, помножать на нуль моє життя, мій вибір і що найгірше нашу спільну мету…
Я вижив, однак з того часу роблю собі нерви, коли під час вшанування полеглих побратимів, виходить палкий промовець і патетично підскиглюючи називає їх «жертвами безглуздої війни». Я роблюся сам не свій, коли оркестр затягує якусь моторошну траурну мелодію, від якої маєш, лише одне, непоборне бажання лягти поряд і задвохсотитись. Я ледве стримуюсь, аби не розігнати тих музик разом з палким промовцем. Я хочу волати на все горло, що солдат продовжує служити навіть після смерті. І його місія, там на небесах, не в тому щоб ми лягли поряд і задвохсотитись, обливаючись сльозами від непоправної втрати. Його місія спонукати нас продовжувати тримати стрій і не припиняти боротьби. Саме це не дасть знецінити його життя, його вибір і нашу спільну мету…
