Закон Зеленського про олігархів: багато шоу, мало закону

Не чекаючи навіть початку його розгляду депутатами, Володимир Зеленський уже почав їм погрожувати винесенням питання про олігархів на референдум, у випадку, якщо «монобільшість» в єдиному пориві не підтримає свого президента у двобої з олігархією.

Мабуть, норми цього законопроєкту є дійсно дуже болючими для олігархів, і президент очікує від них рішучого спротиву… чи ні? Давайте розбиратись.

Сам президент так багато сказав про те, що ось-ось уже олігархам в Україні настане кінець, наче це не він сам через місяць після інавгурації збирався залучити олігархів до реалізації інфраструктурних проєктів на Донбасі.

Після тієї зустрічі Україна не лише почула знамените: «Можу пофарбувати ларьок або два» авторства Ігоря Валерійовича Коломойського, а й зрозуміла, де саме бачать подібні ідеї президента їхні адресати.

Трохи згодом Володимир Олександрович вирішив, що всі уже достатньо забули його попередній досвід співпраці з олігархами, і спробував залучити їх до фінансування боротьби з коронавірусом.

Проте і тут щось пішло не так, бо майже половина того самого коронавірусного фонду раптово опинилась під свіженьким асфальтом іншого медійного проєкту президента, «Великого будівництва». І якби цей фонд дійсно наповнювали так, як уявляв собі президент, то у дуже серйозних людей могли б виникнути дуже серйозні запитання до не дуже серйозного політика, особливо після феноменальних «успіхів» влади у боротьбі з пандемією і новин про різке зростання вартості гардеробу деяких чиновників.

Проте гроші на боротьбу з коронавірусом взяли з інших статей бюджетних витрат. Укравтодору, Мінсоцу та МВС їх згодом повернули, трішечки дісталось і МОЗу (постраждали освіта, культура та регіони), а заяви президента про те, що олігархи поділяться своїми статками, сприймались як бородатий анекдот.

Звісно, можна сказати, що після таких перипетій у стосунках між президентом та олігархами поява законопроєкту, спрямованого проти них, є цілком закономірною. Однак той варіант законопроєкту, який потрапив у Раду, а не в ЗМІ, свідчить, що у президента немає мети боротись з олігархією як явищем чи становищем.

У президента хочуть «зразково-показово» призначати когось олігархом і демонструвати героїчне протистояння з персоніфікованим «всесвітнім злом». Розмиті «олігархи» у 2021 році уже мало кого лякають і зовсім не мобілізують електорат. А от систематичне висвітлення в медіа процесу нестримної боротьби з конкретним «Олігархом» — це вже зовсім інша ситуація.

Лише так можна пояснити норму статті 5 президентського законопроєкту, яка наділяє РНБО правом визнавати когось олігархом.

Окрім того, що президент за посадою головує в РНБО, він ще й формує її склад. Крім президента, в РНБО всього п’ять «обов'язкових» членів — прем’єр, міністр оборони, голова СБУ, міністри внутрішніх та закордонних справ. З них троє (а з урахуванням «монобільшості» — четверо) в той чи інший спосіб потрапляють на свої посади через рішення президента.

Також президента наділено правом вводити до складу РНБО інших осіб, що гарантує йому можливість за будь-яких умов сформувати там лояльних дві третини складу, необхідних для прийняття рішень. Додайте сюди те, що рішення РНБО вводяться в дію указами президента, і отримаємо тотальний його контроль над питанням «хто в Україні олігарх».

При цьому визнання особи олігархом та внесення до відповідного реєстру (який теж адмініструватиме РНБО) не створює для «новопризначеного» олігарха жодних проблем, настільки значних, щоб цей статус їх якось обтяжував. Стаття 7 президентського законопроєкту передбачає, що визнані олігархами особи: не зможуть прямо або опосередковано фінансувати політичні партії і бути покупцем (бенефіціаром при купівлі юридичною особою) об’єктів великої приватизації.

Не дуже хочеться розчаровувати пана президента, але сотні юристів (часто дуже хороших юристів) протягом багатьох років успішно працюють в Україні над тим, щоб їхніх клієнтів не могли пов’язати ані з фінансуванням політичних партій, ані з тими чи іншими компаніями.

Зрозуміло, що жодних механізмів, як боротись з такою ситуацією, президент у своєму законопроєкті не пропонує. Можливо, тому, що в рамках його мотивації це не потрібно, а можливо, й тому, що це важка, копітка робота, яка вимагає найвищого професіоналізму в економіці та юриспруденції, а медійного ефекту майже не принесе.

Звісно, визнана олігархом особа ще муситиме подавати декларацію, аналогічну тим, які зараз подають усі чиновники. Що ж, кілька десятків юристів і бухгалтерів отримають додаткову роботу, суспільство зможе який час посмакувати подробицями того, як виглядає життя після «кінця епохи бідності», а самі «призначені олігархами» отримають додатковий спосіб помірятись, у кого декларація більша.

Так, може ж, ускладнювати життя президент зібрався не олігархам, а тим, з ким вони контактують для вирішення своїх олігархічних питань?

Такий висновок можна було б зробити з норм статті 8 законопроєкту, яка передбачає обов’язок для ряду чиновників подавати звіти про «контакти з олігархом», якби не одне «але». Назвати те, що виштовхнули з себе в Офісі президента в цій статті, інакше, як спробою запровадити контроль за життям ряду чиновників у версії «для бідних», не виходить.

За задумом авторів законопроєкту, про будь-який контакт (зустріч, розмову, зокрема й онлайн) з олігархом, необхідно буде подати декларацію за встановленою РНБО формою. Винятком є «контакт», який відбувся в ході публічного офіційного заходу (зокрема, ініційованого органом державної влади) або судового засідання.

Можливо, судді будуть здивовані раптовим зростанням кількості «слухачів» у судових засіданнях. Тим паче, що засідання у нас проводяться відкрито, закон цілком дозволяє двом або більше повнолітнім особам прийти і подивитись на процес здійснення правосуддя. А заодно й поговорити про щось своє, доки сторони справи з’ясовуватимуть, хто в кого зайвих 20 сантиметрів межі забрав 10 років тому.

Не може ж бути такого, щоб зобов’язані звітувати про контакти з олігархами особи ігнорували цей обов’язок? А якщо все ж може, то як з цим боротись? У режимі 24/7/365 моніторити всі шляхи комунікації цих людей? Прослуховувати телефони, знімати інтернет-трафік, вести стеження… Тим паче, що за порушення всіх цих вимог пан президент пропонує притягати до «політичної та (або) дисциплінарної відповідальності».

Це настільки безглуздо, що будь-який аналіз чи коментар щодо того, що означає «політична відповідальність», які механізми притягнення до такого виду відповідальності — просто зіпсує абсолютно довершену безграмотність того, що Офіс президента відправив до Верховної Ради під виглядом законопроєкту про олігархів.

Ну, і найголовніше — хто ж може потрапити в «список олігархів»? Законопроєкт пропонує чотири критерії (для потрапляння в список досить трьох з них): особа бере участь у політичному житті; особа має значний вплив на ЗМІ; особа є бенефіціаром компанії-монополіста; особа володіє активами на суму понад мільйон прожиткових мінімумів станом на 1 січня відповідного року.

З останнім все досить цікаво, оскільки у 2021 році один прожитковий мінімум на працездатну особу в розрахунку на місяць встановлено на рівні 2 270 гривень.

Мільйон таких мінімумів дає нам суму 2 мільярди 270 мільйонів гривень, або ж 83 мільйони 180 тисяч 652 долари США за курсом НБУ.

Сума, чесно кажучи, в масштабах питання, смішна. Причому смішна настільки, що мимоволі закрадається думка щодо того, що цього разу проблема не у відсутності калькулятора, а у задумі перенести «боротьбу з контрабандистами» в розряд «боротьби з олігархами» і уже на цілком законних підставах ускладнювати життя всім тим, кого «призначить» олігархом РНБО та «благословить» президент.

Підкріплюється така думка двома іншими критеріями для потрапляння в «список олігархів» — участь у політичному житті та значний вплив на ЗМІ.

Хоча в першому критерії зазвичай бачать прямий випад у бік Петра Порошенка (і випад цей, без сумніву, є), насправді ця умова настільки широка, що в неї можна потрапити, навіть якщо ви допомогли надрукувати плакатик для мітингу з вимогою чиєїсь відставки.

Якщо ви таке робили, можете вважати себе на четвертинку олігархом. Тому що згідно зі статтею 3 пропонованого законопроєкту, «особа вважається такою, яка відповідає ознаці участі у політичному житті, зокрема, якщо вона фінансувала діяльність політичної партії, політичну агітацію або проведення мітингів чи демонстрацій з політичними вимогами».

Масштабів фінансування при цьому не уточняють. От позичили ви сусідці грошей на квиточок до Києва, помітингувати проти високих тарифів — вітаємо, ви берете участь у політичному житті. А ви як думали?

Щодо «значного впливу на ЗМІ», то тут все ще цікавіше.

Окрім феєричних погроз «притягненням до політичної відповідальності», президентський законопроєкт містить ще й визначення деяких понять, зокрема і «засобу масової інформації», якими визнаються друковані, електронні ЗМІ, інформаційні агентства, канали мовлення. Якщо з друкованими ЗМІ, інформагентствами та каналами мовлення все більш-менш зрозуміло, закони про них існують досить давно, то з електронними ЗМІ не все так просто.

У президентському законопроєкті не задовольнились визначенням «аудіовізуального (електронного) ЗМІ» із Закону «Про телебачення і радіомовлення» та написали своє, яке передбачає, що електронним ЗМІ є «засіб поширення періодично оновлюваної інформації для невизначеного заздалегідь кола суб’єктів у електронному вигляді за допомогою мережі Інтернет під сталою назвою як індивідуалізуючою ознакою».

На щастя, в законопроєкті також уточнили, що акаунт у соцмережах електронним ЗМІ не вважатиметься, інакше у президента і Грету Тунберг в олігархи записали б, якби ще її фонд виявив необережність виділити грант, за кошти якого провели б якийсь мітинг.

Однак щодо сайтів такого застереження нема, і сайт, наприклад, «Студії «Квартал 95» цілком може вважатись електронним ЗМІ — це засіб поширення інформації, яка періодично оновлюється, невизначеному колу суб’єктів, в електронному вигляді, в інтернеті, під сталою назвою. Як і більшість інших сайтів у мережі.

Разом з іншими «характерними рисами українського олігарха»: наявністю 83 мільйонів доларів в активах і участю в політичному житті через мітинги, таке розмите визначення на практиці означатиме, що в реєстр олігархів зможе потрапити більша частина великого і не дуже бізнесу, який жертвує кошти громадському сектору абощо. За рішенням РНБО і президента, звісно ж.

Тут слід зазначити, що й виключати з реєстру олігархів буде РНБО, зокрема і за заявою самого «олігарха». Дуже зручно, знаєте.

З усім цим у фіналі ми маємо документ, який не вирішує жодної з наявних в Україні проблем, пов’язаних з олігархами.

Зате дає президенту ультимативний засіб контролю над тим, кого вважатимуть олігархом, водночас не створюючи для них самих якихось значних труднощів, про що він сам дуже симптоматично обмовився на своїй нещодавній пресконференції, заявивши, що доки закону про олігархів не прийнято, називати когось олігархом не можна, але як тільки…

Можливо, у президента розуміють, що поданий в Раду проєкт, у кращому разі, надовго поїде на доробку і переписування майже з нуля, тому Володимир Зеленський і погрожує депутатам винесенням питання про олігархів на референдум. Однак ці погрози є так само порожніми, як і його законопроєкт.

Референдум не зобов’яже депутатів прийняти закон, референдум не прийме закон сам, референдум навіть результатами не зможе здивувати. Але для медійного ефекту це все не має значення. Досить просто оголосити про боротьбу і призначити ворога.

Джерело