Передплатити Підтримати

Запитання від дитини

«А ви вже були на заробітках у Чехії?»


Учора мені разом з активістами благодійної громадської ініціативи «Купи зустріч — подаруй дитині свято» довелося побувати в колишньому Ільницькому дитячому інтернаті, який нині — з огляду на реформи й законодавчі вимоги — називається гімназією. Згадана реформа, що має на папері шляхетні цілі, на практиці виявилася не аж такою доброю для дітей.

Турбуючись про дітей, ми забули спитати, чого ж вони самі хочуть і прагнуть. Бо з одного боку, держава припиняє існування інтернатів як пережитку минулого, а з іншого — не подбала про те, куди і як ці діти мають піти. Повернутися в свої проблемні сім’ї — чи справді це краще за можливість жити в чистоті й прийнятних умовах інтернату, мати гаряче свіже харчування й навчальну програму? Але гаразд, облишмо цю тему для наступного тексту, зараз я хочу розповісти про запитання однієї дитини з цього інтернату.

Отож, моя місія була простою: я мав розказати про те, чим займаюся, згадати про своє дитинство, про те, як любив читати, як почав писати вірші і вирішив стати письменником, як почав цим фахом заробляти собі на життя. Умовно кажучи, продемонструвати дітям, що й творчі пориви можуть стати професією, що читати корисно для розвитку і так далі. Благодійний фонд з цієї нагоди передав гімназії цілу бібліотечку сучасної дитячої літератури на всі смаки і почастував вихованців навчального закладу солодощами й фруктами.

Уже за солодким столом, коли атмосфера нарешті стала вільною, і діти пожвавилися, один хлопчик з геніальною дитячою безпосередністю поставив мені питання, яке можна вважати символом нашого часу й суспільства: «А ви вже були на заробітках у Чехії?». Воно передбачало всього два варіанти відповіді, які здавалися малому абсолютно природними й гідними поваги: я вже був на заробітках у Чехії, а якщо ні, то ще досягну успіху в житті — і потраплю на заробітки в майбутньому.

Як багато це питання розповідає про нас самих! Про те, які рольові моделі формуються в наймолодшого покоління, про мрії й горизонт можливого. Коли дитина тягнеться за хорошими прикладами, мріє бути порядною й добре заробляти, але думає не про розробку найкрутішого комп’ютера, політ у Космос чи Нобелівську премію, а про заробітки в Чехії.

Зрештою, а де хлопчик з інтернату мав побачити якісь інші приклади успіху? По телевізору? А якщо вдома немає телевізора, бо батьки, даруйте на слові, його пропили? А сучасний крутий плоский телевізор на вулиці є лише в тієї сім’ї, чий тато працює на заробітках у Чехії?

Наївні дитячі очі бачать суспільну ієрархію наскрізь, шукають для себе шанс виходу з пекельного кола злиднів і скрути, мріють про успішне майбутнє. Ціле щастя, що це вже не діти 90-х, які масово мріяли стати мафіозі чи мафіозі в погонах. Але чому в нашому суспільстві немає культу успішного бізнесмена, який створює геніальний продукт? Доблесного військового, який героїчно захищає Україну? Просунутого хіміка, який робить приголомшливі відкриття у найсучаснішій лабораторії? Актора, кумира мільйонів, який заробляє небосяжні суми?

Малий хлопчик ще сам цього не знає, але поставив він риторичне питання. Я не зміг на нього відповісти, бо в наші турбулентні часи гріх зарікатися, що не доведеться колись поїхати на заробітки.

Часом буває так, що саме питання промовистіше й мудріше за будь-які відповіді.

Джерело