А що читаєте ви?

Ідея такої рубрики проста: показати книжку, яку читаєш цього тижня, і подивитися на книжки, що їх читають твої друзі й знайомі незнайомці. Виміряти, так би мовити, середню книжкову температуру у своїй бульбашці.

За чотири роки ця фейсбучна традиція обросла й новими конотаціями. По-перше, вона популяризує читання як різновид дозвілля. По-друге, дозволяє часом рекламувати вартісну книжку, звертати на неї увагу. По-третє, дає можливість серед моря коментарів вишукувати книжки, які купиш і прочитаєш сам.

Є, втім, і негативні сторони. Найголовніша з них — заздрість. Навіть коли бачиш, що людина читає книжку, яка жодним боком не має стосунку до кола твоїх зацікавлень, усе одно мимоволі заздриш. Адже хочеться прочитати все на світі, а якщо ні, то бодай понадкушувати, ознайомившись з сотнею сторінок, щоб скласти собі враження. Бібліофаги лакомляться, навіть якщо бачать якийсь бульварний романчик — як добре було б такий прихопити в кіоску на вокзалі й поглинути в поїзді!

Ця заздрість болюча. Бо серед щотижневого потоку строкатих обкладинок абсолютна більшість книг залишається недосяжною для тебе. Не через відстань чи ціну, мова про причину вагомішу — відсутність часу. Усі книжки не перечитаєш ніколи; не просто всі, а навіть ті, що маєш вдома (хіба ж не дивина, що кожна читаюча людина має вдома полицю-другу книжок, до яких ніколи в житті не дійдуть руки?).

Тому доводиться вибирати, йти на жорсткі обмежувальні заходи і вдягати на себе достоту читальні шори. Бо ж якщо хочеш щось пізнати доглибно, то мусиш копати й копати, не відволікаючись на зайве, хоч воно, може, й коштовне. В якийсь момент усвідомлюєш, що справжню насолоду може дати не абияке, а тільки системне читання.

У моєму випадку це означає, що я вже практично не читаю італійських, французьких чи американських художніх книжок. Не через те, що вони погані, якраз навпаки: вони як окремий космос, а для такої далекої мандрівки одного життя не вистачить. Не читаю латиноамериканців, хоч і дуже хочеться, тому доводиться час від часу бити себе по руках, щоб зупинитися.

Скрушно зітхаю, коли бачу китайський чи японський роман: вибачте, але життя занадто коротке. Тішуся, що своє тотальне нечитання російської літератури можу пояснити не тільки русофобією, а й відсутністю часу. Англійська класика почасти прочитана в юності, а що не встиг — пардон, ніхто не ідеальний.

Я для себе вирішив, що читатиму книжки центрально- й східноєвропейські. Від Естонії на півночі до Греції й Туреччини на півдні; від Словенії й Австрії (бо ж Остерайх перекладається як «східна країна») на заході до України на сході. Мій фокус — літератури колишньої Австро-Угорщини й Балкан; плюс сучасна українська література і регулярні пірнання у вітчизняну класику. Більше осилити, осмислити, відчути й пізнати я не годен, даруйте.

Тому з полиці книгарні за умови вибору я завжди візьму книжку румуна, а не американця, угорця, а не італійця, серба, а не француза, українця, а не англійця. Так виглядають мої добровільні географічні шори в світовій літературі. Краще знати щось одне, але добре, ніж нахапатися всього потроху.

І звідси питання. Може, щоб краще пізнати людину, я мав би цікавитися іншим: а що не читаєте ви?

Джерело