Передплатити Підтримати

Не кожен з нас – президент. І не буде так, як вирішиш ти

Якщо в СРСР у нас знищували приватне, то зараз у нас знищено публічне


Який системний баг закладений в метафорі «слуги народу», «кожен з нас — президент» та «буде так, як вирішиш ти»?

Це утопія прямої демократії.

Бо політика і врядування будуються на одному фундаментальному розрізненні: між приватним та публічним. Між «моїм» та «спільним».

Розвинені політичні системи успішними ставали саме тоді, коли чітко витримували це розмежування. Коли давали і приватному, і публічному свій простір.

Бо коли «публічне» (державне, релігійне, ідеологічне і т.д.) поглинає «приватне» — це тоталітаризм. А коли «приватне» поглинає «публічне» — це корупція.

Україна виринула з першої крайності і стрибнула у другу. Якщо в СРСР у нас знищували приватне, то зараз у нас знищено публічне. Публічне, спільне — тобто складні і суперечливі амальгами узгодження мільйонів приватних і колективних інтересів.

Бо що таке корупція? Це коли люди чи інституції, які мають дбати про спільний інтерес, захоплюють їх і використовують для приватних цілей. Корупція — це приватизація публічного.

Тому ні, не кожен — президент. І не «буде так, як вирішуєш ти». Бо у цих мемах — стирання межі між приватним та публічним. Нівелювання публічного.

Бо президент, держслужбовець, громадська організація, публічна інституція — це таке дивне утворення, яке велику частину свого життя просто не має думати про своє приватне. Президент чи будь-яка інша людина, яка ухвалює державне рішення — це вже не приватна особа. Це інституція. А бути інституцією — це, по-перше, доступне не всім. А, по-друге, вимагає серйозних ресурсів. І дуже тривалої культури плекання спільного.

Джерело